Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

Але Робін за голосом зрозуміла, що ця ідея йому сподобалася. Страйк приїхав до Корнволлу поїздом, таксі й поромом, бо без ноги довго сидіти за кермом йому було і важко, і неприємно.

— Хочу познайомитися з цією Анною. А тоді завезу тебе до Лондона.

— Якщо ти впевнена, то було б чудово,— мовив Страйк, уже веселий.— Якщо її візьмемо, попрацюємо над справою разом. Треба буде купу всього просіяти, бо справа холодна, а Кудрика ти сьогодні, здається, вже накрила.

— Так,— зітхнула Робін.— Справі кінець, лишилося тільки зруйнувати з півдесятка життів.

— То не ти руйнуєш життя,— твердо заявив Страйк.— Він сам це зробив. Що краще: нехай троє жінок про все дізнаються зараз, чи хай почекають, поки він помре, і тоді розгрібають той бардак?

— Та знаю,— погодилася Робін, знову позіхаючи.— То що, мені приїхати до будинку в Сент-Мо...

Страйкове «ні» було поспішним і твердим.

— Вони — Анна та її партнерка — живуть у Фалмуті. Зустрінемося там. Тобі й їхати ближче.

— Гаразд,— відповіла Робін.— О котрій?

— Зможеш на пів на одинадцяту?

— Легко,— відповіла Робін.

— Я тобі напишу, де зустрінемося. А тепер іди та спи.

Повертаючи ключ запалювання, Робін зрозуміла, що настрій у неї раптом покращився. Уявивши, що за нею спостерігають строгі судді — в тому числі Ільза, Метью і Шарлотта Кемпбелл,— вона сховала усмішку й задки виїхала зі стоянки.

4

Від двох батьків матусею одною

Прижиті й геть не схожі між собою...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Наступного ранку Страйк прокинувся одразу по п’ятій. Крізь благенькі фіранки тітки Джоан вже лилося світло. Щоночі жорсткий диван знущався з інакшої частини його тіла, і сьогодні Страйкові здалося, ніби його били по нирках. Він потягнувся по телефон, побачив, котра година, зрозумів, що все болить і знову заснути не вийде, тож сів.

По хвилині потягеньок і почухувань, протягом якої його очі звикали до дивних обрисів предметів у напівмороці вітальні, Страйк удруге загуглив ім’я Марго Бамборо. Швидко проглянувши фото усміхненої молодої лікарки з широко розставленими очима та хвилястим волоссям, він догортав до згадки про неї на сайті, присвяченому серійним убивцям. Там знайшлася велика стаття, пересипана світлинами Денніса Кріда в різному віці — від знімку гарненького дитинчати з білявими кучериками до поліційного портрета худого чоловіка зі слабкими чуттєвими вустами й у великих квадратних окулярах.

Далі Страйк зайшов до онлайн-книгарні та знайшов біографію вбивці, видану в 1985 році під заголовком «Демон з Райського парку». Автор — відомий журналіст, нині покійний. На суперобкладинці невиразне обличчя Кріда в кольорі поєднали з примарними чорно-білими зображеннями сімох жінок, що їх він катував і вбив. Марго Бамборо серед них не було. Страйк замовив букіністичну книжку за один фунт з доставкою до офісу.

Далі він поставив телефон на заряджання, пристебнув протез, узяв цигарки й запальничку і рушив обходити плетені столики й вазу з засушеними квітами так, щоб водночас не зачепити жодну розписну тарілку на стіні. Вийшов за двері та спустився до кухні, здолавши три сходинки. Лінолеум, що лежав тут з часів його дитинства, пронизав босу п’ятку Страйка крижаним холодом.

Зробивши собі горня чаю, Страйк вийшов на задвір’я як був, у трусах і футболці, щоб насолодитися ранковою прохолодою. Притулившись до стіни, він між ковтками цигаркового диму вдихав солоне морське повітря й думав про зниклих матерів. За останні десять днів його думки багато разів линули до Леди — жінки, відмінної від Джоан, мов місяць від сонця.

«А ти вже куриш, Кормі? — якось спитала вона крізь сизу хмарку, яку випустила сама.— Воно не корисно для здоров’я, але Боже мій, як приємно!»

Іноді люди питали, чому соціальна служба не втрутилася в життя Леди Страйк. Відповідь була проста: Леда ніколи не затримувалася на одному місці, тож не встигала привернути увагу. Незрідка її діти навчалися в школі лічені тижні, аж тут на неї сходила нова фанаберія, і родина їхала до нового міста, нового сквоту, тулилася десь у Лединих друзів, іноді винаймала житло. Тільки Тед і Джоан, єдиний острівець стабільності в житті дітей, знали, що відбувається насправді, і могли б звернутися до соціальної служби. Але не зробили цього — може, Тед не хотів псувати стосунки зі своєю заблудлою сестрою, а може, Джоан боялася, що діти їй цього не пробачать.

Серед найяскравіших спогадів Страйкового дитинства був рідкісний випадок, коли він плакав. Тоді за півтора місяця після початку його навчання в школі в Сент-Мосі без попередження повернулася Леда. Здивована й розсерджена такою радикальною ініціативою — віддати її сина до школи,— вона негайно потягнула його й Люсі на пором, обіцяючи веселе життя в Лондоні. Страйк ридма ридав, намагаючись пояснити їй, що на вихідні вони з Дейвом Полвортом підуть до печер контрабандистів; печери, можливо, існували лише в уяві Дейва, але для Страйка від того не ставали менш реальними.

— Побачиш ти свої печери,— обіцяла Леда, годуючи його цукерками в поїзді на Лондон.— І друга свого, як там його, теж скоро побачиш, обіцяю.

— Д-дейв,— схлипував Страйк,— його звати Д-дейв.

«Не думай про це»,— наказав собі Страйк і підкурив другу цигарку від недопалка першої.

— Ломако, ти ж застудишся в самих трусах!

Страйк озирнувся. У дверях стояла його сестра — у вовняному халаті та смушевих капцях. Навіть зовні вони були настільки відмінні, аж люди не вірили, що це родичі — тим паче єдиноутробні брат і сестра. Люсі була дрібна, білява, з рожевим обличчям — дуже схожа на свого тата, теж музиканта, не такого відомого, як Страйків батько, але значно сильніше зацікавленого в підтриманні стосунків зі своєю дитиною.

— Доброго ранку,— привітався Страйк, але Люсі вже пішла, а тоді повернулася з його