Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Люсі, таж не холодно...

— Запалення легень заробиш! Одягайся!

Як і Джоан, Люсі твердо вірила: вона краще знає, що корисно для її близьких. Майже з добрим гумором (якби він не вертався сьогодні до Лондона, так не було б) Страйк узяв штани й одягнув їх, ледь утримавши рівновагу на гравійній стежці. Коли він натягнув шкарпетку й черевик на здорову ногу, Люсі вже повернулася з двома горнятами свіжого чаю.

— Мені теж не спиться,— сказала вона, передаючи йому чай і сідаючи на кам’яну лаву. Це вперше за весь тиждень вони лишилися наодинці. Люсі постійно була поруч із Джоан і наполягала, що все приготує і прибере; для Джоан думка про те, щоб сидіти склавши руки, коли в хаті повно гостей, була незбагненна, тож вона метушилася, втручалася. А в ті рідкісні миті, коли поруч не було Джоан, нагоджувався один із синів Люсі. Джек, як правило, хотів поговорити зі Страйком, а двом іншим було щось потрібно від матері.

— Жахливо, правда? — спитала Люсі, дивлячись на газон і доглянуті Тедові клумби.

— Так,— зітхнув Страйк.— Але треба вірити в краще. Хіміотерапія...

— Але ж це її не вилікує. Тільки подовжить... подовжить...

Люсі похитала головою і витерла очі пом’ятим обривком туалетного паперу, який видобула з кишені халата.

— Ломако, я майже двадцять років дзвоню їй двічі на тиждень. Цей будинок — друга домівка для моїх синів. Вона — єдина мама, яку я колись знала.

Страйк знав, що не можна ковтати наживку. І все ж не промовчав:

— Крім нашої справжньої мами, так?

— Леда не була мені матір’ю,— холодно відповіла Люсі. Ніколи раніше Страйк не чув від неї таких слів, хоч натяки звучали завжди.— Я перестала вважати її матір’ю в чотирнадцять. Якщо не раніше. Джоан — моя мама...

А коли Страйк не відповів, Люсі додала:

— А ти обрав Леду. Я знаю, що ти любиш Джоан, але з нею в тебе геть не такі стосунки.

— Не знав, що в нас змагання,— мовив Страйк і потягнувся по нову цигарку.

— Я просто кажу про те, як почуваюся!

«І кажеш, як почуватися мені».

За тиждень вимушеного сусідства з вуст Страйкової сестри вже зірвалося кілька ядучих коментарів про його нечасті візити. Він утримувався від різких відповідей. Мав головну мету — поїхати, ні з ким не посварившись.

— Коли Леда приїздила й забирала нас, я цього терпіти не могла,— сказала Люсі,— а от ти радів.

Страйк відзначив інтонації в дусі тітки Джоан: ствердний тон.

— Я не завжди радів,— заперечив Страйк, згадавши про пором, Дейва Полворта й печеру контрабандистів, але Люсі ніби вирішила, що він хоче в неї щось відібрати.

— Я просто кажу, що ти втратив свою маму багато років тому. А тепер я... тепер я можу втратити свою.

Вона знову витерла очі зібганим обривком туалетного паперу.

Страйк, у якого болів поперек, а очі сіпала втома, мовчки курив. Він розумів, що Люсі хотіла б вигнати Леду зі своїх спогадів,— й іноді, згадуючи про випробування, яким піддавала їх мама, співчував цьому бажанню. Але цього ранку Ледин привид ніби витав над ним у цигарковому димі. Страйк ніби чув, як вона каже до Люсі: «Поплач, поплач, люба, стане легше». А в нього просить: «Пригости свою стару маму цигаркою, Кормі».

Страйк не міг її ненавидіти.

— Повірити не можу, що ти вчора ходив до пабу з Дейвом Полвортом,— раптом сказала Люсі.— То ж був твій останній вечір тут!

— Джоан мене буквально випхала з будинку,— обурився Страйк.— Вона любить Дейва. І в будь-якому разі я за пару тижнів повернуся.

— Повернешся? — спитала Люсі, в якої на віях тремтіли сльози.— Чи захопишся черговим розслідуванням і просто забудеш?

Страйк випустив дим у чимдалі світліший ранок; синява навколо вказувала на наближення світанку. На виднокраї між дахами будинків на схилі Гіллгеду межа між морем і небом ставала дедалі чіткішою.

— Ні,— пообіцяв він.— Не забуду.

— У кризовій ситуації ти добре даєш раду,— сказала Люсі.— Я цього не заперечую, але з тривалими стосунками в тебе проблеми. Джоан потребуватиме підтримки ще довгі місяці, а не лише коли...

— Та я знаю, Люсі,— перебив Страйк, мимоволі сердячись.— Я знаю, як воно, хворіти й одужувати, хай що ти...

— Ну,— відповіла Люсі,— ти дуже підтримав Джека в лікарні, але коли все добре, ти навіть не почухаєшся.

— Два тижні тому я з ним гуляв, нащо ти...

— Ти навіть не спробував прийти до Люка на день народження! А він усім друзям сказав, що ти там будеш!..

— Не треба було такого обіцяти, бо я тобі зрозуміло пояснив по телефону, що...

— Ти сказав, що спробуєш...

— Ні, це ти сказала, що я маю спробувати,— заперечив Страйк, зовсім розсердившись попри найкращі наміри.— То ти сказала: «Але ж ти приїхав би, якби міг». Я не міг, я тебе одразу попередив, і я не винний, що Люкові ти сказала інше...

— Я ціную те, що ти час до часу ходиш гуляти з Джеком,— перебила його Люсі,— але тобі не спадало на думку, що ти маєш ще двох небожів? Адам плакав, коли Джек повернувся з Бункера Черчилля! А сюди ти приїхав,— провадила Люсі, вирішивши вибалакати вже все, що має на серці,— і привіз подарунок тільки Джекові! А як же Люк і Адам?

— Тед подзвонив і розповів про Джоан, і я негайно кинувся сюди. Значки для Джека в мене вже були, от я їх і взяв із собою.

— А як мають почуватися