Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Розділ 2 - 2

– Можливо, мені з тобою в одному будинку перебувати буде небезпечно? – Задумливо на нього дивлячись, сказала я. – Напевно, я все-таки поспішила прийняти твою пропозицію.

– Віка, я тобі обіцяв, що все буде тільки за твоїм бажанням, – блондин знову кинув на мене докірливий погляд. Потім трохи помовчав і додав: – Правда, не казав, що не намагатимусь це бажання викликати,.

– Стурбований маніяк, – знову констатувала я. 

Решту шляху ми проїхали у тривожній тиші. Пашка зосереджено дивився на дорогу, а я, заплющивши очі, розмірковувала. 

Ще вчора ввечері я сподівалася, що принаймні три дні в мене є, щоби впевнитися, чи ми з Аполлінарієм взагалі здатні спілкуватися без сварок. Але якщо він мене за цей час остаточно дістане, то я просто розірву заручини і поверну йому обручку. Все одно ніхто не довідається. 

Як же я помилялась! Сьогодні гаряча новина поставила на вуха весь універ, а завтра, швидше за все, половина міста знатиме, що ми з Павлом вирішили пов'язати наші долі. Цікаво, чи було колись так, що заручена пара вже наступного дня оголошувала про розрив домовленостей. Необхідно дізнатися про це докладніше. Не хотілося б стати першовідкривачем у цій галузі.

Машина пригальмувала, і я кинула погляд у вікно. Треба ж, навіть не помітила, як ми дісталися додому. Поки дивувалася, Пашка вже вибрався назовні і галантно відчинив мені дверцята. Коли я виповзла з салону, задоволено мружачись на яскраве світло в передчутті спокійного вечора без зайвих осіб, Павло мене «втішив»:

– Завтра о дев'ятій я до тебе під'їду. Підемо до РАГСу, напишемо заяву.

Гарного настрою як не бувало. Я вороже примружилася очі і уперлась руками в боки:

– Чому завтра?

– Віка, не починай знову, – зітхнувши мученицьки, сказав Пашка. – Ми ж домовилися, що наше весілля буде за місяць. Коли ти, цікаво, збиралася подавати заяву до РАГСу, за день до весілля?

– А що? Непогана ідея. І взагалі, це ти домовився, що за місяць. Що до мене, то мене більше влаштувало пів року

– Послухай, люба моя...

– Ось тільки не треба мене «любою» обзивати, – войовничо випнувши груди, наказала я. – Все одно нас ніхто зараз не бачить.

– Ну, – спокусливо промуркотів блондин, – тренування не завадить. До того ж ти помиляєшся щодо глядачів: он у вікно дивиться ваша хатня робітниця, а позаду тебе стоять дві цікаві бабусі.

Я озирнулася назад, чи не бреше? Виявилося, й справді, метрів за десять від нас стояли дві літні сусідки, до яких саме в міру своїх сил кульгала ще одна. 

– А ще, – продовжував хлопець, – роби це частіше, вигляд просто чарівний.

Де цей «чарівний» вигляд, я зрозуміла, прослідкувавши за поглядом насмішкуватих очей, які зухвало дивилися на мої груди. Швидко розслабила спину й опустила руки. Лише зло глянула на нечему. Якщо голосно обурюватися, сусіди відразу візьмуть це на замітку. Тому мовчки залізла в машину за сумкою.

Повісила її на плече і ледь спробувала повернутись до воріт, як Пашка мене зупинив:

– Вікторіє, ти хоч знаєш, як прощаються люди, які збираються одружуватися?

– Ні, – ніжно проворкотіла у відповідь. — Раніше я ніколи не одружувалась. І як же, на твою думку, вони прощаються?

Він посміхнувся і демонстративно легенько постукав пальцем по щоці,

натякаючи, що не завадило б поцілувати його на прощання. Тяжко зітхнувши, я ступила два кроки вперед і тільки-но зібралася потягтися до нього губами, як хлопець докірливо прошепотів:

– Віко, та ти обійми мене хоча б...

– Ось, чорт! – тихенько пробурчала, і щоб якнайшвидше покінчити з цим показовим виступом для цікавих сусідок, я підняла руки і, обхопивши Пашку за шию, потяглася до його обличчя. Тієї ж миті міцні чоловічі руки обняли мене за талію, і я не встигла доторкнутися до гладко виголеної щоки Пашки, як він трохи повернув голову, і наші губи зустрілися.

Ну казала ж, що маніяк!

Блондин, не чекаючи, поки я його відштовхну, відпустив мене і швидко цмокнув у щоку.

– До завтра, – пустотливо блиснув він очима, – Віка, тобі зовсім не пасує такий грізний вираз обличчя. Дівчата повинні бути м'якими та жіночними.

Очевидно, моя фізіономія стала взагалі недоброю, від подібної заяви. Павло засміявся і, відчинивши дверцята машини, сів за кермо. Потім ще помахав мені на прощання рукою і вирулив на дорогу. 

Я озирнулася. Ото так! Нашого полку прибуло! Мало того, що до групи тих, хто спостерігав за сердечним прощанням "закоханих", додалися ще одна старенька з дитячим візочком і дамочка, що нещодавно оселилася на нашій вулиці, чиє ім'я я ще навіть не встигла дізнатися, так біля хвіртки свого подвір'я стояв, спираючись на тростину, дід Митрич.

Ось цей дід – справжнісінька базарна баба. І звідки він тільки дізнається всілякі різні новини? Але варто йому тільки про що-небудь почути, як це відразу ж стає надбанням усієї громади.

І ось зараз цей пліткар, навіть не приховуючи того, що спостерігає за мною, доклав руку козирком до чола і спрямував свій підсліпуватий погляд у мій бік. Ну, що не побачить, так домислить сам. Він таке частенько провертає. Тому й не поспішає приєднатися до жіночої половини спостерігачів, які вдають, що зібралися з якоїсь нагальної справи і впритул мене не помічають. Кілька разів Митрич зіштовхував їх одну з одною лобами, от вони й не шанують його.

Помахала стареньким рукою і вирушила додому.

***

– Вікторія! – гучний голос Ксюші увірвався в мій сон.

От же гучномовець! Такий сон зіпсувала! У ньому я займалася коханням. Прекрасний незнайомець, обличчя якого я не розгледіла, ніжно цілував мене. Широкі долоні, то ледь торкаючись, то втискаючись щосили в мою шкіру, гладили

все моє тіло. У мене від його умілих пестощів серце то стискалося, то билося, як божевільне. Він любив мене так самозабутньо, ніби нічого важливішого за мене для нього в цілому світі немає. І навіть у всіх відомих йому світах!

– Мей ... – шепотів він ледве чутно, – Мей тіа карі. Карі кератині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍