Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Водночас наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє (а по суті, як випливало з соціально-економічної програми, зобов'язує) більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення.

Така позиція зустріла протидію значної частини партійців. Співдоповідач Сталіна з національного питання Георгій П'ятаков, який представляв київських більшовиків, виступив категорично проти того, щоб у партійній програмі залишалося «право націй на самовизначення». Він обґрунтував це так: «Соціал-демократи проголошують права, щоб так чи інакше їх здійснювати. Якщо ми кажемо, що здійснювати ці права шкідливо, то не зрозуміло, заради чого це право проголошується». Інакше кажучи, П'ятаков та його прихильники виступали за те, щоб демонструвати широкому загалу стратегічне (тобто таке, що не визначається суто тактичними міркуваннями, викликаними необхідністю захопити владу) бачення розвитку країни.

Думка про те, що відокремлення Польщі, Фінляндії чи України насправді суперечить більшовицьким планам на майбутнє, ніким на цій конференції не заперечувалася. Але справжні наміри РСДРП(б) щодо державного устрою (жорстка централізація) на той час були неприйнятні для більшості населення, і це добре усвідомлювала більшовицька верхівка. Тому за наполяганням В. Леніна та Й. Сталіна конференція відхилила пропозиції П'ятакова: боротьба з «відкритим забралом» могла завадити більшовикам здобути владу.

По суті П'ятаков у своєму запереченні права націй на самовизначення як аргумент повторив уже згадану нами (датовану 1911 р.) настанову Леніна: «Чесність у політиці є результатом сили, лицемірство — результатом слабості». Але в умовах реальної (а не гіпотетичної, як раніше) боротьби за владу було не до «чесності». Розпочинався період максимального підлаштування публічної політики під настрої мас, час формування серед широких верств населення ілюзій про тотожність народних вимог і комуністичної програми. Тому сподіватися на публічне декларування більшовиками своїх справжніх намірів не доводилося. Водночас слід підкреслити, що реальну, тобто комуністичну по своїй суті програму дій В. Ленін презентував приблизно в то же час — це друга частина добре відомих «квітневих тез», які він подав на розсуд своїх соратників одразу після повернення до Росії у квітні 1917 р. і про які далі в тексті йтиметься детальніше.

До захоплення влади в Петрограді РДСРП(б) була єдиною загальноросійською партією, керівництво якої не лише весь цей час публічно підтримувало прагнення України здобути автономію, а й постійно підкреслювало скромність українських вимог.

Наведемо такий приклад. У газеті «Правда» від 30 (17) червня 1917 р. Ленін назвав «найскромнішими і найзаконнішими» вимоги УЦР про надання автономії Україні, а відмову їх виконати — «нечуваною безсоромністю, дикою зухвалістю контрреволюціонерів, справжнім виявом політики великоруського „держиморди“». Основну критику у своїй статті він спрямував проти конкурентів більшовиків у радах — есерів та меншовиків, представники яких на той час уже з'явилися в Тимчасовому уряді. Слова Леніна були цілком зрозумілими і логічними. Це дало формальні підстави есерівській газеті «Дела народа» та меншовицькій «Рабочей газете» звинуватити Української Центральну Раду в «ленінстві в національному питанні». Така ленінська позиція та геть негативне ставлення до неї інших, навіть соціалістичних партій, зайвий раз підкреслює той факт, що ідею відокремлення України від Росії як цілком можливого і закономірного розвитку подій першими на загальноросійському рівні декларативно висловили (не вірячи у можливість її втілення) саме більшовицькі керівники.

Виникає питання: якщо більшовицькі вимоги щодо захисту прав гноблених націй були часом навіть радикальніші від вимог власне Центральної Ради, то чому ж РСДРП(б) 1917 р. не здобула значного впливу в Україні, поступаючись на її території саме українським, а не загальноросійським партіям? Одну з причин називає С. Диманштейн: «Показовим є той факт, що протягом 1917 р. до Жовтня ми майже не зустрічаємо в більшовицькій пресі — окрім центральної — яких-небудь серйозних статей та виступів з національного питання, неначе це не було одним із найвагоміших питань революції, неначе в цьому питанні в нас не було суперечок із нашими супротивниками, — якщо не рахувати деяких статей з приводу боротьби з буржуазним сепаратизмом, написаних швидше в дусі „лівих“, аніж у дусі ухваленої на конференції резолюції». Стосовно України можна зробити таке припущення: підкорившись волі свого партійного центру, місцеві більшовики публічно не виступали проти надання Україні автономії чи навіть права на відокремлення, але й не могли поширювати те, що суперечило їх світобаченню. Як образно зазначав згодом відомий більшовик Василь Шахрай, «теорія права націй на самовизначення була яскраво виправдана досвідом Російської революції, та от тільки практика партії не відповідала цій теорії». Наскільки це припущення відповідає дійсності і яким було ставлення до українського питання серед більшовиків в Україні, ми розберемося далі.

Право націй на самовизначення: «кіл у спину революційному руху» чи засіб реальної політики? Київський досвід 1917 р.

Показовою для характеристики діяльності місцевих більшовиків є позиція керівників київської організації РСДРП(б) щодо Всеукраїнського національного конгресу, або, як його називали тоді, українського національного з'їзду, який відбувся у Києві 19—21 (6—8) квітня 1917 р. Напередодні його скликання поширилися чутки про те, що це зібрання буде оголошене Українськими установчими зборами. Представники загальноросійських партій прирівняли це до сепаратизму, з яким були готові вести нещадну боротьбу. Центральна Рада отримала від Київської ради робітничих та солдатських депутатів, очолюваної есером Павлом Незлобіним, попередження: «Якщо український конгрес оголосить себе установчими зборами, то він буде розігнаний військовими багнетами».

Подібне ставлення до майбутнього з'їзду проявилося і в більшовиків. 15 (2) квітня це питання під назвою «Про українців» обговорювалося на засіданні київського комітету РСДРП. Г. П'ятаков запропонував вступити в перемовини з українським соціал-демократами і «змусити їх, як с-д партію, протидіяти сепаратистським починанням. У випадку їх відмови почати наполегливий наступ на сепаратистський рух, бо він є кіл у спину революційному руху». Було ухвалено рішення на запланованій на 16 (3) квітня «міжпартійній конференції соціалістичних партій, які працюють в Україні» (саме так звучала назва. — Авт.) вступити в зносини з українськими соціал-демократами «з метою спільних дій проти української буржуазії», тобто Центральної Ради. На наступному засіданні комітету, з огляду на те, що українські соціал-демократи відмовилися бойкотувати національний конгрес та підтримали «буржуазну „Українську Центральну Раду“ в її намаганнях утворити федеративну українську республіку», київські більшовики ухвалили рішення «не вступати з українською с-д-тією в жодні блоки». Той же П'ятаков назвав українських соціал-демократів шовіністами, оскільки ця партія «стоїть за участь у буржуазному з'їзді і т. ін.». Виступ П'ятакова не був найбільш антиукраїнським на цьому засіданні київських більшовиків, він відбивав загальну позицію.

Оскільки в Україні ідея автономії/федерації поширювалася на дедалі ширші верстви населення, то пряме її заперечення означало втрату популярності. Навіть місцеві меншовики визнали це право