Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

- Неси обидва, - швидко сказав Саймон. - Раптом якийсь підійде.

Юкі вискочила з підвалу, кинулася на кухню, з сумки дістала ключі і повернулася назад у підвал, збентежена думкою, і навіщо вона так метушиться. Саймон засунув у замок спочатку один ключ, потім інший, але жоден із них не підійшов.

- Чорт!

- Не чортихайся, - шикнула Юкі. - Що такого важливого за цими дверима? Чого тобі раптом надумалося їх відкрити?

- Не знаю. Просто дивне передчуття, ніби там щось є.

У відповідь Юкі знизала плечима і схвильовано зітхнула. Вночі її теж тримало в облозі це почуття, але тепер їй все одно. "Потрібно розпитати робітників - думала вона - вони точно знають, що таїться по той бік величезної металевої перешкоди."

Зовні активно йшло будівництво. Юкі спостерігала з вікна, як дебелі чоловіки працювали на її ділянці. Вони були сфокусовані на роботі. Терміни підтискали. Потрібно було до кінця року здати готовий будинок, а справ безліч: закінчити з плиткою, провести проводку, покласти підлогу, пофарбувати стіни, потім доведеться наймати дизайнера по інтер'єру і облаштувати все всередині за вищим розрядом. Грошей вистачить і ще лишиться. Юкі вже зателефонували з банку і люб'язно доповіли, що кругленька сума лягла на її рахунок.

- Ти йдеш? - гукнув Саймон Юкі.

Вона замислена з хвилину постояла біля вікна, потім мовчки розвернулася, підійшла до столу, взяла сумку і попрямувала до виходу за Саймоном. Той чекав її на вулиці і водив очима по частково викладеній плитці.

- Сьогодні буде похмуро, - заговорив один із будівельників, але тільки виглядав той чистішим і охайнішим: був у джинсах і сорочці, а не в спецодязі, як інші. Очевидно, цей головний, думав Саймон. Його також осяяла думка, зважаючи на всю глушину, в якій він не по своїй волі опинився, що хотів би жити у великому місті, але життя розпорядилося інакше.

- Ну як вам плитка? Хлопці постаралися, - продовжував свій монолог діловий чоловік.

- Ах, ви теж тут! - здивовано вимовила Юкі і глянула на Саймона, який розгубився. Вона обняла його за плече, притягла до себе і шепнула на вухо: "Це той виконроб, що підсунув мені папірці на підпис".

Саймон стрепенувся і насупив брови. Йому все здавалося тут сумнівним: і ці будівельники, що взялися незрозуміло звідки, і цей новий сучасний будинок у повній глушині посеред лавандового поля, і навіть Юкі, ніби засліпла. Саймон до всього ставився скептично.

Він попрямував уперед до своєї машини, а Юкі швидко сунула виконробу свою візитку, на кшталт, якщо що, дзвоніть, і кинулася слідом за Саймоном.

- В чому справа? - запитала вона.

- Не подобається мені цей тип. Він смів при мені так на тебе дивитися, ніби роздягав тебе очима.

- Щось я такого не помітила. Ти перебільшуєш.

Юкі витягла пальці та почала розглядати свій манікюр. Вона милувалася своїми нігтями, поки Саймон важко зітхав, виявляючи невдоволення.

- Зараз сиджу з тобою, а мене так і тягне до цієї хати, - задумливо промовила вона.

- Ще б! - вигукнув Саймон. - Відчуття майна, чи не так?

Юкі мило посміхнулася і з бардачку дістала льодяник.

- Хочеш? - запитала вона.

Саймон глянув на яскравий фантик і хитнув головою.

- Ні. Дякую.

Юкі байдуже повела плечима і вже смоктала льодяник з лимонним смаком, коли Саймон виїхав на трасу і придавив на газ. Під дупою у Юкі завібрувало від пронизливого реву мотора. Саймонові приносило задоволення краєм ока бачити, як вона ялозить на сидінні. Про себе він тріумфував, що, нарешті, вона поводиться природно.

- Знаєш, у мене якесь передчуття, - відверто сказала Юкі, - погане чи добре - не знаю, - вона на секунду замовкла, - але те, що я бачила привид дядька, не дає мені спокою.

- Тобі, мабуть, здалося. Я не вірю у примар.

- Я теж ні. Але я бачила його, присягаюся. І знаю, що ніхто мені не повірить. Мені самій важко в це віриться. Але в підвалі я не просто так опинилася, а тому, що він мене покликав. Мене туди тягнуло, як магнітом.

- Але там немає нічого, - сказав Саймон із часткою сумніву, який звучав у його голосі. Юкі знала його надто добре і вміла тонко помічати такі дрібниці.

- Давай вже приїдемо швидше додому. Я так втомилася. - Юкі пальцями потерла чоло. - Відколи я переступила поріг цього будинку, зі мною твориться щось недобре.

- Не перебільшуй, - з усмішкою промовив Саймон.

"Рано чи пізно все закінчується - думки Юкі вголос - але краще, якщо пізно. А цікаво, як було б, якби ніколи нічого не закінчувалося. Це неможливо. Навіщо про це думати?"

Юкі зловила себе на тому, що вперше в житті вона шукає в голові Саймона і намагається ретельно воскресити його образ. Він сидить з нею поряд, але вона не згадає, як він виглядає, якщо відвернеться від нього до вікна. Вона краєм ока на нього поглядала і посміхалася. Все виглядало надто спокійно. Це насторожувало.

- Як довго ми їдемо?

- Хвилин сорок, - відповів Саймон.