Ірен Вастро - Поряд з тобою, Ірен Вастро

-Дякую, за побачення.- каже хлопець дивлячись в очі.

-І тобі. Мені було приємно  провести з тобою час.- кажу я.

-Тоді зустрінемося ще?- питає з надією.

-Звісно.- кажу я.- До побаченння.- кажу на прощання.

-До зустрічі, Злато.- каже хлопець і я  заходжу.

Йду по сходинках, та щаслива піднімаюся на поверх. Заходжу в квартиру, Жанни мабуть немає. Бо всюди тихо, взуття її немає. Раптом мені хтось телефонує. Це Артем.

-Так. – у відповідь тиша.-Алло, Артеме, що ти хотів.- питаю розізлившись.

-Ви Злата?- питає незнайомий чоловічий голос.

-Так, це я. А ви хто?- питаю я.

-Я з поліції. Ви знаєте громадянина Макарова Артема Вікторовича?- питає він.

-Так. А що сталося?- питаю стривожено.

-Він зараз у відділку.  Він брав участь у бійці. А ви йому до речі йому хто? – питає полісмен.

-Я його наречена.- кажу брехню, але на благо.

-Тоді приїджайте в центральний відділок. До сестри ми не змогли додзвонитися, тому приїджайте ви.- каже він і кладе слухавку.

Намагаюся додзвонитися Жанні, та вона нажаль не бере слухавку. Тому збираюся і їду сама. Там дізнаюся подробиці пригоди і заклавши потрібну за суму за Артема, чекаю на вулиці. Він виходить зі збитими руками, раною на лобі та губі.

-Що зустріч з друзями вдалася?- іронізую дивлячись на нього.

-Не іронізуй. Ми дівчину захищали.- каже гордо піднімаючи голову.

-Чию?- запитую.

-Нічию. Незнайомку. До неї почали підкочувати якісь мажори. Вона їх послала і вони хотіли її насильно вивести. Ми з друзями втрутилися. Почалася бійка. Хтось викликав поліцію і ми тут. А де Жанна? Чому тобі подзвонили, а не їй?- питає здивовано.

-Незнаю де Жанна. Не можу додзвонитися. Може телефон розрядився. Вдома її не було, коли я прийшла.- кажу я.

-Викличеш таксі. Я заплачу.- просить Артем.

-Добре.- кажу я і викликаю таксі.

Сідаємо в таксі. Хлопець називає свою адресу.

-Поїхали краще до нас. Обробимо твої рани, герой.- сміюся з нього.

Називаю водію нашу адресу.

-Ха, ха. Ти язва, Злато. До речі, гарна сукня. Як побачення?- питає дивлячись в очі.

-Для першого побачення, все добре.- кажу я.

-Я радий. Невже і ти колись відчуєш що таке «кохання».- каже він стираючи мою посмішку.

-Звичайно відчую.- кажу я.- Отих усіх мурах і завмирання серця і іскрив очах.- сміюся.

-Смійся, поки не закохалась.- каже сумно.

-Гей, не сумуй. Будеш ти скоро зі своєю Русею.- кажу штовхаучи ліктем.

-Надіюся. Швидше позбудуся твого товариства.- каже хлопець.

Приїджаємо за адресою та йдемо в квартиру. Відкриваю двері ключем. Жанни досі немає.

-Іди  в ванну вмийся, а я принесу аптечку.- кажу я і йду в свою кімнату.

 Зустрічаємося на кухні. Починаю обробляти рани Артема. Рука чомусь починає тремтіти, боюся зробити йому боляче. Він кривиться, коли обробляю рану на лобі. За звичкою, як в динтинстві дую. А потім зустрічаюся поглядом з його очима. Дивно дивиться на мене, мені аж жарко стає. Відсахуюся  подалі та  намочую нову ватку. Прикладаю до губи.

-Тримай.- кажу  йому.

 Торкається своєю рукою до ватки, зачіпаючи мою руку. ЇЇ ніби б’є струмом.  Забираю руку.

-Я ще раз Жанні подзвоню.- кажу, намагаючись заспокоїти своє  серце, що чомусь дивно реагує на Артема.

В цей час ми чуємо, як відмикаються двері квартири.

-Доброго, вечора. Хто вдома?- питає весела подруга.- Злато в мене телефон розрядився. Стільки маю тобі розказати!- каже захоплено з коридору.

- А це що таке?- питає заходячи на кухню та бачачи брата в такому стані.

-Бойове хрещення.- намагаюсь пожартувати.

-А де ти була стільки часу?-питає Артем.

Здається  вечір  у на буде довгим…

Де ж була Жанна? Та що за почуття виникають у нашої Злати? Чи подіяли дії наших героїв на Руслану? Все це ми дізнаємося згодом.