Марина Гриміч - Клавка

в Москві 14-го з’явилася постанова про «Звезду» і «Ленінград», потім, як грім на голову, у Києві 24 серпня — Постанова ЦК КП(б)У «Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури“». Треба було негайно реагувати, тож 27–28 серпня Президія Спілки терміново скликала загальні збори письменників Києва з питань ідеологічної роботи. Що там творилося, Клавка навіть не хоче згадувати. Склалося враження, що всі просто зірвалися з цепу. Найбільше дісталося Рильському. Він тоді був Головою Президії Спілки. І тільки-но всі почали оговтуватися після тих зборів, аж тут — 4 жовтня — ще дві постанови ЦК КП(б)У «Про журнал „Вітчизна“» і «Про журнал сатири і гумору „Перець“».

Клавка пам’ятає, як на початку листопада до спілчанської приймальні завітав гість у довгому чорному пальті й капелюсі.

Не привітавшись із Клавкою, він показав на кабінет Рильського і запитав:

— У себе?

— Добрий день, — чемно відповіла вона, підводячись з-за столу. — Максим Тадейович на своєму робочому місці, — і додала для солідності: — Як завжди…

— Добрий день, — різко привітався до неї гість і без стуку ввійшов у кабінет голови Спілки. Звідти деякий час долинала розмова, однак слів було не розібрати. А за двадцять хвилин розчинилися навстіж двері і чоловік з порога визвірився на Клавку:

— Ану покажіть мені всі останні протоколи засідання Президії!

Ага. Клавка все зрозуміла. Це була перевірка з ЦК.

Вона запитально поглянула на Максима Тадейовича. Він розчервонівся, але зберігав спокій.

— Клавдіє Дмитрівно, покажіть шановному товаришеві Духмяному все, що він просить!

Звичайно, після розгрому на серпневих зборах його нічим не можна було вивести з рівноваги, але, видно, його зачепило за живе те, що у Спілку прислали брутальну нишпорку. Натомість Клавка розхвилювалася. Тремтячими руками вона витягла з шафи папку з протоколами. Духмяний став шарпати сторінки:

— Давайте перевіримо, що тут у вас робиться! Як ви виконуєте рішення партії? Мені потрібен протокол засідання Президії, де ви відреагували на постанову партії про журнал «Вітчизна».

Клавка запопадливо перегорнула сторінки.

— Ось протокол номер 10 від 4 жовтня 1946 року! Засідання було точнісінько в день виходу постанови… — запевнила вона гостя. — Але ж ми передавали копію протоколу в ЦК… — делікатно зауважила вона.

— Товаришко, як вас там…

— Блажкевич.

— Ну, так, товаришко… ви передали нам витяг з протоколу, а не сам протокол. Це просто відписка… Сміховинна… А ми… а партія хоче знати, як обговорювали її постанову наші славні письменники, можна сказати, вершки української радянської літератури, на своєму закритому, повторюю, закритому засіданні. Тепер вам зрозуміло? Га?

Клавка кивнула. Якраз це вона розуміла. Вона не могла тільки втямити, причому тут вона — секретарка Спілки. Клавка зиркнула на Максима Тадейовича. Той стояв, заклавши руки за спину, і розглядав стелю.

Товариш Духмяний неначе й не помічав його, а весь свій пафос спрямовував на секретарку.

Згодом вона дістала від Прохорової таке пояснення:

— Клавочко, це так прийнято у вищих колах. Ну… як вам пояснити… коли боксер гамселить грушу, він уявляє собі, що лупить свого супротивника… Ви, Клавочко, якраз і були такою грушею… Ні більше, ні менше. Не може ж собі завідувач відділу пропаганди ЦК вичитувати Рильського, він посилає Духмяного, якогось зам зам зама маленького начальника… а той теж у свою чергу не може підняти голос на Максима Тадейовича, — Прохорова спрямувала свій вказівний палець догори, мовляв, «на самого Рильського»! — А як же йому, «малєнькому чєловєчьку», передати цьому самому Рильському гнів партії? Тільки накричати на сявку, тобто на вас, але в присутності слона…

Видно було, що Духмяному й самому не дуже подобалася своя роль. Він волів би визвірятися лише на секретарку, без присутності Максима Тадейовича, однак це було поза правилами гри.

— Ну, що тут у нас? Га? — нервово гортав він протоколи. — «Слухали: Про рішення ЦК КП(б)У щодо журналу „Вітчизна“». Та невже? Хто ж доповідає? «Товариш Золотоверхий».[11] — У його голосі звучала іронія. — Хто ж це такий? Відповідальний секретар правління? А чому ж не товариш Рильський? Не знаєте? Га? А пасувало б! Все-таки Голова Правління як-не-як! Совість Спілки. Чи, може, він не згоден з рішенням партії? Чи не хотів бруднити своїх білих рукавичок? Га? Тому й знайшов цапа відбувайла?

Клавка замислилася: Іван Демидович Золотоверхий був не лише відповідальним секретарем Спілки, він ще й очолював партійну письменницьку організацію, а це була номенклатурна посада при Відділі літератури та мистецтва Управління пропаганди та агітації ЦК КП(б)У. Такий зневажливий тон також невипадковий. Мабуть, на його місце планують когось іншого.

Духмяний, не дочекавшись Клавчиної відповіді (та, мабуть, вона й не передбачалася на риторичне запитання) і реакції Максима Тадейовича, продовжив:

— І що ж товариш Золотоверхий нам повідав? Га? «Про те, що ЦК КП(б)У викрив ідейно-політичні перекручення і помилки, що мали місце в журналі „Вітчизна“, і запропонував Президії приєднатись до рішення ЦК КП(б)У та намітити шляхи перебудови в подальшій роботі журналу». Щось не дуже він багатослівний. Ви не думаєте? Га?

Духмяний зиркнув невидющим поглядом на Клавку. Та у відповідь здвигнула плечима.

— І це все? Га? А де ж дискусія? Де дружня критика? Де імена? Га? Чи журнал «Вітчизна» — це якась абстрактна істота, яка робила різні порушення, а письменники, які там працювали, — ні при чому? Га?

Клавка кліпала очима. Зараз він іще раз скаже своє «Га?» і вона лусне від сміху.

— Щось швиденько ви всі справилися. Ще й не встигли побалакати, а вже товариш Городськой[12] спішить зачитати проект резолюції. Ну, і що там написано в тій резолюції? Га? «Ухвалили: Президія Спілки радянських письменників України цілком і повністю приєднується до постанови ЦК КП(б)У „Про журнал ‘Вітчизна’“. Ця постанова з більшовицькою прямотою викриває численні ідейно-політичні помилки, яких припустилась у своїй практиці редакція журналу „Вітчизна“. Редакція „Вітчизни“ видрукувала ряд творів з буржуазно-національної обмеженості, низкою порочних творів давала викривлене відображення життя радянських людей». Інтересно! Дуже інтересно! От усе наче правильно. А щось тут не те. Вам так не здається, га?

Клавка вщипнула себе боляче за руку, щоб не розсміятися з чергового «га?». На виручку їй прийшов, сам того не знаючи, Малишко. Крізь щілину у дверях зазирнуло його червоне обличчя з розкосими очима. Його брови підстрибнули, немов питаючи Максима Тадейовича: що відбувається? Той махнув правою долонею складених за спиною рук: іди звідси, поки живий!

Тим часом начальник з ЦК зробив паузу:

— О, ще щось інтересне! Ви тільки послухайте: «Президія СРПУ визнає, що вона не вживала заходів до виправлення лінії редакції „Вітчизни“