Марина Гриміч - Клавка

і не вела боротьби з ворожими впливами в літературі». Ну, це чистісінької води контрреволюція! В підтексті читай: «Ми про все знали. І мовчали. Бо не бачили в лінії редакції „Вітчизни“ нічого шкідливого!» Так? Га?

Духмяний витягнув з глибокої кишені штанів якийсь зіжмаканий несвіжий жмут матерії. Це виявився носовик, і він витер ним спітнілого лоба. Йому було жарко.

Натомість Клавка відчула, як її ноги задубли, спілчанський новий завгосп, гад, економить на дровах. Може, десь розпродує їх тихенько наліво і направо, а в приймальні — дубар!

Тим часом Духмяний продовжував цитувати:

— «Президія визнає правильною критику з боку ЦК КП(б)У». Ви тільки подумайте! Яке щире зізнання! Га? — і змінив іронію на сарказм: — «Президія зобов’язується надалі систематично стежити за роботою своїх друкованих органів, допомагати їм і послідовно боротися за високу ідейну якість літератури, у якої не може бути інших інтересів, крім інтересів радянської держави». Яка маніловщина! Га? І вашим, і нашим. Просто віртуозна спекуляція гаслами! І що ж ми ухвалюємо? Читаю: «Президія СРПУ ухвалює: зобов’язати редколегію „Вітчизни“ на найближчому засіданні подати план перебудови журналу». Та-ак. «Зобов’язати редколегію „Вітчизни“ обговорити постанову ЦК КП(б)У про журнал „Вітчизна“ на засіданні разом з авторським колективом». Дуже мило! Ви так не думаєте? Га? «Доручити секціям СРПУ обговорити постанову про журнал „Вітчизна“ на своїх найближчих засіданнях в плані розгортання ідейно-творчої роботи письменників».

«Ну, і який тут підступ?» — думала Клавка, перебираючи подумки фрази останньої цитати.

Духмяний же дочитав останнього рядка і вирячився на Клавку, неначе це вона писала ту постанову. Клавка дивилась у підлогу, подумки молячись, щоб він більше не говорив своє «га?». Максим Тадейович мовчав як риба. Духмяний заліз у кишеню, дістав носовика і знову взявся обтирати ним рясний піт на обличчі.

У цей момент до приймальні ще раз зазирнув Малишко і, за спиною Духмяного, показав Рильському пляшку. Той награно сердито поморщився і махнув головою вбік, мовляв: «Я ж тобі казав — ушивайся!»

Духмяний знову взявся гортати підшивку з протоколами.

— А тепер давайте подивимось, як виконувалося жовтневе рішення Президії Спілки про журнал «Вітчизна»? Га? Та-ак, ось протокол номер одинадцять. Чи є щось? Ні! Немає! Як же так? Га? Можливо, це є в протоколі номер дванадцять? Знову немає! Знаєте, як це називається? Га? Контрреволюція! Може, ви поділяєте погляди головного редактора журналу «Вітчизна» товариша Яновського? Га?

Духмяний втупив погляд у Клавку.

«Я?» — здивувалася вона, але потім зрозуміла, що це було риторичне запитання.

— О, в протоколі номер одинадцять ви ізволили вислухати доповідь товариша Білецького про створення «Короткого курсу історії української літератури» замість старого «Нарису»! Який героїчний вчинок! — іронізував Духмяний. — Нарешті двадцять четвертого десятого тисяча дев’ятсот сорок шостого ви згадали про постанову ЦК КП(б)У від двадцять четвертого серпня! Інтересно, інтересно! І що ж пише протокол номер одинадцять? Га? «Товариш Білецький вважає, що „Нарис з історії української літератури“, виданий раніше, не може бути названий науковою працею». Здавалося б, усе правильно написано, га? Але ні. Бо, виявляється, ця праця ненаукова лише тому, що «це є перелік окремих індивідуальних фактів в хронологічній послідовності»!!!! І це все? А ідеологічних викривлень у тому курсі не було? А те, що історія української літератури висвітлюється там ізольовано від класової боротьби, — то це неважливо? А те, що це, по суті, відродження буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського, — це дрібничка? Га? А те, що в «Нарисі» ігнорується вплив прогресивних діячів та течій російської літератури і перебільшується вплив західноєвропейських літератур, то це не варте критики? А те, що в «Нарисі» реставрується теорія про безкласовість, про безбуржуазність української літератури, — то це нікого не хвилює? Кого ви покриваєте? Га?

О, це вже було серйозно. Клавка навіть перестала реагувати на «га?».

— Те, що ви вирішили написати нову книгу — «Короткий курс історії української літератури», — це похвально. «На перше листопада буде складено проспект ХІХ — ХХ віків». Я зараз розплачуся від зворушення! «Не приділяти багато уваги київській літературі, зазначивши тільки, що київська література є родоначальницею української літератури». Ти диви, як загнули!

Максим Тадейович нервово зайорзав на місці: зараз гість з ЦК почне йому згадувати його виступ у Москві, де він обґрунтовував пряму спадкоємність книжної традиції Київської Русі та української літератури. Але, судячи з усього, Духмяний не хотів відволікатися на манівці. Він мав зовсім інше завдання і мусив його виконати.

— Так, то що ж ухвалили? — продовжував він. — «Подякувати товаришу Білецькому за пророблену роботу зі створення „Короткого курсу історії української літератури“ і вважати, що метод, запропонований товаришем Білецьким, складати „Історію української літератури“ не як хронологічний довідник з перерахуванням імен і окремих фактів, а показуючи процес розвитку української літератури, є правильним».

Клавка так і стояла перед цековським начальником, виструнчившись, як солдат перед офіцером, а Максим Тадейович переминався з ноги на ногу.

У цю мить на її столі задзвонив телефон і Клавка схопила трубку. На другому кінці дроту почувся схвильований голос Катерини Миколаївни:[13]

— Клавусю, Максима Тадейовича покличте!

— Вибачте, він зайнятий… — холодно відповіла секретарка — так, щоб Духмяний ні про що не здогадався.

У трубці почулося гудіння електрички, і крізь той шум проривалося тривожне:

— Це я, Клавусю, Катерина Миколаївна. Ви не впізнали мене? У Максима Тадейовича все добре? Щось мені сон поганий приснився…

— Так, я вас упізнала, він зателефонує вам пізніше, — чужим голосом відповіла та.

Рильський здогадався, хто дзвонить, і розхвилювався.

— Не кладіть трубку, Клавдіє Дмитрівно, — кинувся він до апарата. Але запізно, Клавка вже натисла на металеві пимпочки…

— Ну що ви, Клавцю, — з докором сказав він. — Це була Катерина Миколаївна? Зараз буде переживати…

Клавка безпорадно кліпала очима, дивлячись то на Рильського, то на Духмяного, не знаючи, що їй робити.

Духмяний вирячив очі. Такого нахабства він не сподівався: його перебили якимись побутовими, можна сказати, міщанськими розмовами! Йому аж забракло повітря.

— Геть звідси! — заверещав він.

Клавка розгубилася: це він до неї чи до Максима Тадейовича? Духмяний обертався то в один, то в другий бік, а потім бризнув на неї слиною:

— Я сказав геть звідси!

Клавка спершу завмерла, а потім прожогом кинулася з приймальні, але на бігу цілком інстинктивно пробурчала:

— А от плюватися — не обов’язково…

Цю фразу потім довго їй згадуватимуть і Максим Тадейович у компанії з Андрієм Самійловичем, і Єлизавета Петрівна, якій вона признається в цьому «гріху». Якщо чесно, Клавка думала, що промовила це подумки, але, як виявилося, фразу добре почули і Духмяний, і Рильський.

Різко відчинивши двері, Клавка мало не вбила ними Овсяннікова,