Марина Гриміч - Клавка

що мені не дозволялося ходити по чистій підлозі у взутті, — чую у вітальні постріл: бабах!

Дядь-Гаврило пробудився і заскиглив:

— Еммо Германівно, ну скіки мона! Скіки мона! Я вже не можу цього чути!

Але та незворушно й монотонно продовжувала:

— Я не перелякалася, ні. Ще в мені страху не було. Що з мене взяти? Баришні вісімнадцять років виповнилося. Я підходжу до дверей вітальні, а там збіглися офіцери, і мої батьки, і вся наша прислуга. І всі метушаться, кричать, плачуть. Я зазираю через плече — а він лежить. Півчерепа йому знесло, і мозок — на підлозі, на стінах — всюди…

— Ну, Еммо Германівно, ну шо ви, їй-бо! Ну шо ви за людина! Ну успокойтесь зі своїм кадєтом! — обхопив голову дядь-Гаврило.

А та, незмигно дивлячись у вікно, неначе й не чула сусіда.

— Усюди мозок, мозок, мозок! Оце думаю, а якби я йому не відмовила? Що було б? Я ж любила іншого — Андрюшу: як він співав у церкві! А кадет був зовсім юний, безвусий… Здалося йому, що він закохався в мене. Якби я знала… якби мої батьки знали, що так станеться, чи повели б вони себе інакше?.. Ну, вийшла б я за нього заміж… Ну, були б у мене тепер діти, внуки… Можливо, не була б я сліпа… а то цей мозок… мозок… усюди мозок!..

Дядь-Гаврило хитався на табуретці вперед-назад, не відпускаючи голови.

Вже вкотре повторюється ця сцена в кухні: Емма Германівна розповідає, як у далекій юності молодий кадет зробив їй пропозицію, вона йому відмовила і він покінчив життя самогубством, — а дядь-Гаврило їй вторить своїм скигленням. Але ніхто не підводиться і не йде до себе в кімнату. Це вже як ритуал. Його треба пройти від початку до кінця.

От зараз буде партія дядь-Гаврила:

— Ой, мої кісточки! Ой, мої ніженьки! Ой, мої рученьки! Усьо болить! Болить усьо! Моя бідна голівонька, зараз розірветься! Я такий больний! Я такий больний!

— Гаврюшо, Гаврюшо, ну не треба так, ну потерпи, зараз все пройде! — це вже Емма Германівна, тим самим монотонним тоном, ніби читає молитву.

— Клавко, дай таблєточку! Не можу терпіти!

— Дядь-Гаврило! Таблєточки нема! — сказала Клавка безкомпромісно.

Можна було б і не відповідати. Це ніяк не подіє на старого.

— Потерпи, Гаврюшо, потерпи! — це Емма.

— Нє магу! Ой, нє магу!

Зараз вискочать сусіди. Як правило, першими не витримують Вінницькі:

— Прекратите эти завывания! Дайте отдохнуть после трудовой недели, тунеядцы!

— Клавко, дай таблєточку! — скиглення переходить у підвивання.

— Ароне Мойсейовичу, дайте дядь-Гаврилу анальгінчика, бо не заспокоїться! — гукнула до Вінницького Клавка. Її сусід завідував аптекою на розі вулиць Леніна та Івана Франка.

Арон Мойсейович ще терпів хвилин з десять, а потім приходив у смугастому махровому халаті та м’яких капцях і кидав на стіл півтаблетки анальгіну. Виходячи з кухні, посилав докірливий погляд Клавці, мовляв, в усьому винна вона.

А Клавка тільки посміхалася. Адже завтра йому знадобиться поремонтувати розетку, чи заклеїти вікна в квартирі на зиму, чи відкинути сніг, що завалить вікно. До кого він звернеться? Ні, не до дядь-Гаврила, а до неї, бо без неї дядь-Гаврило нічого не робитиме.

— А запити таблєточку у вас не знайдеться? — навздогін Арону Мойсейовичу кинула Клавка.

— Це до Бронштейнів! — сердито буркнув той, не обертаючись.

— Сделайте протекцию, пожалуста! — пожартувала Клавка.

Той гупнув ногою в двері Бронштейнів:

— Розочка, дай Клавке водочки!

— Не мені, Ароне Мойсейовичу, а дядь-Гаврилу! — гукнула та, посміхаючись.

Роза Миронівна Бронштейн працювала в воєнторзі, і у неї завжди в загашнику був різний товар «з-під поли».

Клавка заплющила очі і закрила руками вуха. Роза Миронівна так просто, як Бронштейн із таблеткою, не розлучиться зі своєю стопочкою горілки. Дивна вона. Їй давно б уже треба було зрозуміти: кричи — не кричи, а стопочку горілки все одно доведеться налити дядь-Гаврилові, тож навіщо ця двадцятихвилинна промова про «за шо мінє такоє наказаніє», про «визову міліцію» і про «ні стида, ні совісті»?

Нарешті стопочка з горілкою стоїть на кухонному столі, дядь-Гаврило кидає туди анальгін, попередньо розкришивши, розколочує все це держачком від алюмінієвої чайної ложечки, а потім залпом ковтає.

— Де моя гармошка?

— Дядь-Гаврило, не треба, я прошу, — примирливо сказала Клавка, знаючи, проте, що сперечатися безнадійно.

— Клавко, де ти діла мою гармонь?

— Дядь-Гаврило, дорогенький…

— Клавко, я не знаю шо тобі сдєлаю!.. — завив він.

— Дядь-Гаврило, ви ж цілий день «гармонилися» з «самоварами»!

— У них погана гармошка, п’ять клавіш западає.

— Ну, дядь-Гаврило! — умовляла Клавка.

— Клавочка, дайте єму гармонь, он же не отстанєт! — це вже Арон Мойсейович з коридору.

Клавка залізла на драбинку і дістала з антресолі гармонь.

Дядь-Гаврило затягнув:

Этот случай совсем был недавно,

В сорок третьем военном году…

Емма Германівна сиділа сумирно на табуреточці й перебирала пальцями китички на старій шалі, накинутій на плечі.

Клавка терпляче думала: на скільки куплетів вистачить сьогодні дядь-Гаврила?

От жены он письмо получает,

С нею прожил всего 10 лет.

А жена в том письме отвечает:

«И не нужен, калека, ты мне.

Мне всего ещё 32 года,

Я могу и гулять-танцевать.

Ты приедешь домой, как колода,

Только будешь в постели лежать».

Дядь-Гаврило поклав підборіддя на гармонь і заридав.

Все. Виставу закінчено. Можна розходитися.

Дядь-Гаврило взяв під руку Емму Германівну: хоча вона знала всі закуточки комунальної квартири, проте щоразу напорювалася на стінку чи ручку дверей і заробляла собі синці й садна.

Потім став на порозі своєї комірчини і, дивлячись відданим поглядом на Клавку, промовив свою коронну фразу:

— Ти… ти ж мені як дочка… — і втер сльозу.

Він хотів був іще щось сказати, однак суміш анальгіну з горілкою убивчо діяла, тож він безсило махнув рукою, завалився у свою комірчину і впав на ліжко.

Клавка була вільна. Вона зайшла до себе в кімнату, обвела її поглядом і вирішила: «Завтра куплю какаду!»

Розділ 3

Ще минулого робочого тижня Клавка запланувала собі вийти на роботу в неділю. Офіційно розпочато підготовку Пленуму Спілки радянських письменників України з порядком денним «Виконання постанови ЦК ВКП(б) Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“». Клавка боялася, що не встигне зробити всього, що їй доручив Олександр Євдокимович. Планувалося, що подія відбудеться десь через два тижні — у середині вересня.

Взагалі в Спілці напруга трималася ще з минулого, 1946 року, серпень і вересень якого без будь-яких вагань можна було назвати «чорними». Спершу