Марина Гриміч - Клавка

У меня нету левой руки,

Нету ног — они верно служили

Для защиты родной стороны».

Клавка заспокоїлася: значить, дядь-Гаврило зараз із «самоварами» — інвалідами-фронтовиками без рук і ніг. Він сидить прямо на брудній запилюженій землі, відстібнувши дерев’яний протез, і грає на гармошці. Поряд сидять безногі інваліди — на саморобних візочках з «утюжками», прилаштованими до обрубків рук для пересування. Дядь-Гаврило в порівнянні з ними був здоровим дядьком, тому часто захищав їх, переважно від євбазівської шпани, якщо тій щось свербіло в одному місці. Але це бувало рідко. Зазвичай у кожного була своя територія і вони намагалися не перетинатись. Якщо дядь-Гаврило із «самоварами», значить, він «при ділі» і за нього можна не переживати: вони його там і нагодують, і пригріють, і душу з ним відведуть, виспівуючи свої жалібні куплети. Навколо них тупцятимуть жінки, слухатимуть інвалідів, витираючи сльози кінчиками хусток, і кидатимуть в їхні картузи копійку або якесь яблуко чи бублик.

Клавка купила три пиріжки з горохом, трохи прислухалась до буркотіння у шлунку, взяла ще три — з картоплею і один відразу проковтнула: зазвичай у суботу вона снідала у Єлизавети Петрівни, але цього разу все перебив «покровитель» Прохорової. Жуючи, вона попрямувала до майстерні з ремонту примусів на Степанівській.[10] До війни її тримав Пінхус Абрамович, або просто «дєдушка Піня». З ним у Клавки було пов’язано багато дитячих спогадів. У неділю мама примушувала батька «піти подихати з дитиною свіжим повітрям». Замість парку батько йшов на роботу, на свою «Ленінську кузню», а по дорозі залишав її, Клавку, у «дєдушки Піні». Пінхус Абрамович зі скуйовдженим сивим волоссям, в окулярах з тонкою металевою оправою, у засмальцьованому фартусі, з триденною — вже «м’якою» — сивою щетиною на впалих старечих щоках колупався в старих примусах, прочищав форсунки голкою або помпував насоси. Якщо роботи не було, він ставив дві табуреточки під майстернею — одну високу (для себе), одну маленьку — для Клавки, вони всідалися, і він розповідав їй різні історії про тваринок і комах, що живуть у його майстерні. Колись у нього жила мишка, що розуміла людську мову. Він клав їй шматочок сала і кликав: «Пуся, Пуся!» А вона прибігала і дякувала «І-і-і!». А ще жив павучок на вікні майстерні, який сплів собі з павутинки гойдалку, і в ті рідкісні години, коли зазирало сонце в темну майстерню «дєдушки Піні», вигойдувався, купаючись у сонячних промінчиках.

У суботу майстерня Пінхуса Абрамовича зачинялася: він вдягав чорний костюм, чорні лискучі черевики й гетри на ґудзиках і, опираючись на парасолю, як на ціпок, йшов у синагогу.

Після повернення з евакуації Клавка не застала «дєдушки Піні» у майстерні й подумала, що він поліг у Бабиному яру, але новий власник майстерні Яша сказав, що той наклав на себе руки — повісився у перші дні німецької окупації в тому самому чорному костюмі, лакованих черевиках і гетрах з ґудзиками, виголений, причесаний і в окулярах, що з’їхали на кінчик носа, але так і не впали…

Клавка зайшла в майстерню, там усе лишилося, як і було до війни, включно з обожнюваним нею запахом гасу. Яша віддав Клавці примус Єлизавети Петрівни разом із виготовленою для нього голкою для форсунки. На відміну від Пінхуса Абрамовича, Яша по суботах працював. Це вже було інше покоління євреїв — радянських. Він інколи навіть бравував своїм атеїзмом, жартуючи: «Коли нам, євреям Євбазу, сказали, шо бога нєт, ми зітхнули з полегшенням: нарешті стало можна їсти свинину, адже це так смачно!»

Яша був молодиком приблизно Клавчиного віку, вони вчилися майже одночасно, хоч і в різних школах, однак десь по сусідству і в дитинстві могли перетинатися на шкільних олімпіадах чи спортивних змаганнях, але не пам’ятали одне одного. Яша, повернувшись у Київ з фронту, не застав своїх батьків, вони загинули у Бабиному яру. До «дєдушки Піні» Яша теж ходив у дитинстві, але не по неділях, як Клавка, а серед тижня. Спільні дитячі спогади виробили між Клавкою та Яшею щось на зразок спорідненості.

Клавка обмінялася з власником майстерні нехитрими новинами, забрала полагоджений примус Єлизавети Петрівни і почвалала геть з Євбазу з ледь помітним камінчиком у грудях. Так завжди з нею було після відвідин майстерні: дивлячись на Яшу, вона бачила його старим і самотнім — з розпатланим сивим волоссям, неголеною щетиною на впалих щоках, у засмальцьованому фартусі, в окулярах з металевою оправою…

Клавці ніяк не хотілося йти додому. Вона залюбки прогулялась би по бульвару Шевченка вгору, а потім униз аж до Хрещатика, де працювали німецькі військовополонені, розгрібаючи завали руїн, але шкода було щойно начищених черевиків, тож вона з книжечкою просиділа до смерку в Ботанічному саду біля університету.

Вдома на неї нетерпляче чекали дядь-Гаврило й Емма Германівна. Це була її «названа» сім’я. Пиріжки вичахли, і вона їх розігріла на чавунній сковорідці з пересмаженою соняшниковою олією. Їли маленькими шматочками, ретельно розжовуючи і смакуючи. Дядь-Гаврило виклав і свій заробіток — трійко яєць. Клавка сховала їх у банку, загорнувши у шматочки газети.

Сьогодні була субота, на кухні було тихо і спокійно, Вінницькі і Бронштейни традиційно шанували суботу. Дядь-Гаврило закип’ятив чайник, розлив окріп у емальовані кружки, кинув по кілька крупинок сахарину.

Зараз розімліла від пиріжків з «чаєм» Емма Германівна полине у спогади своєї молодості, дядь-Гаврило закуняє на своєму стільчику, а Клавка думатиме, чи не купити їй німецьку трофейну настільну лампу у вигляді какаду. В ній боротиметься раціональне з ірраціональним, адже на ці гроші можна купити (трохи доклавши) нові черевики або (трошки віднявши) відріз тканини на нову сукню. Але що їй те шмаття? Їй нема перед ким випендрюватися. Кого вона бачить? Дядь-Гаврила вдома, письменників на роботі, а ті — щось на зразок ходячих книжок: з ними може бути нудно, з ними може бути цікаво, але ж із книжкою не одружишся. Їй було двадцять шість, і їй хотілося зустріти сучасного принца: героя війни, «грудь в ордєнах», бажано льотчика, так, щоб лише при погляді на нього «чолка встала». А оскільки таке буває лише у фільмах, то краще купити того папугу, ввімкнути його в розетку, і будуть у неї в кімнаті справжні джунглі! Вона ляже собі в ліжечко, підкладе під спину подушечку з вив’язаною гачком наволочкою в рожевих, жовтих і зелених кольорах — теж німецькою, трофейною, — візьме в руки томик з поезією і читатиме!

— …І от я, гімназистка, з вічним нежитем, — бурмотіла Емма, — від того,