Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Меч солдата завмер, а за мить знову опинився в піхвах. Герґен гордовито витягнувся, обтрусив плащ.

— Генерал наль-Єарсек довідається про те, що сталося.

— Навіть не обтяжуй себе написанням рапорту. Я сам йому розповім. Післязавтра ми зустрічаємося на щорічному балу в губернатора.

Дивовижно, як швидко може зникнути в людини впевненість у собі. Молодий офіцер наче зіщулився.

— Ерафе? — купець розвернувся, шукаючи сина. — Вилазь із тих кущів і скажи матері, що Герґен не залишиться на вечерю. Його терміново викликали до гарнізону, еге ж?

Солдатська зверхність Герґена вирішила вдавати, що її немає.

— Т… так. Мушу вже їхати.

— Я так і думав. Сам знайдеш вихід чи послати з тобою слугу?

— Знайду.

— Чудово. Тоді прошу, йди вже. Імперія чекає.

Герґен, мов на параді, розвернувся на прямих ногах і помарширував до виходу. Лише коли він зник за стіною живоплоту, Аерін із полегшенням видихнув. Здивовано глянув на свою ліву руку, скривавлену від зап’ястка до кінчиків пальців. Було боляче. Він ще раз глибоко вдихнув і знову затремтів. Клятий дурень!

Глянув убік.

— Ерафе! Ти ще тут? Біжи до матері.

Хлопець зникнув.

— Йатеху, дякую.

— За що?

— За те, що ти його не вбив. Як не крути, а він належить до родини.

— Не було потреби. Урешті-решт, я від самого початку знав, що він намагатиметься мене спровокувати. Я чув, як ви розмовляли, коли йшли сюди.

— Він непоганий хлопець. Просто опинився в поганому товаристві.

— Я знаю, капітан Рееґфод, чув. Не здивуюсь, якщо це він намовив вашого небожа.

Аерін також про це подумав.

— Але навіщо?

— Якби він зірвав із мене екхаар, мені довелося б повбивати всіх, хто побачив моє обличчя — або загинути самому. Напевне, він розраховував на те, що переможе мене й отримає славу людини, яка врятувала родину від рук шаленого вбивці.

— Але ж як він міг розраховувати, що вб’є тебе?

— Лише дурень хвалиться, що він непереможний. Може, йому вдалося б, хоча після того, що він показав — я сумніваюся.

Аерін відчув себе так, наче його вдарили палюгою по голові. Його лихоманило.

— А я думаю, що той його командир, Рееґфод, передусім розраховував, що йому не вдасться. Що він змусить тебе до… — решта підозр не хотіла проходити крізь горло. Йатех також виглядав переляканим.

— Цей твій племінник, він же не настільки дурний?

Купець мовчав.

— Не настільки, еге ж?

— Він усиновлений, — Аерін із кам’яним обличчям дивився кудись над головою воїна. — Його знайшли у степах, а мій брат не зміг залишити дитину в якомусь храмі. Коли ж він підріс, його відіслали в армію, бо надавався лише для цього.

Іссар кивнув.

— Розумію. А що з капітаном Рееґфодом?

Аерін дозволив собі паскудну посмішку.

— Генерал наль-Єарсек винен мені послугу. За місяць Рееґфод буде рахувати довбешки агерів в якомусь із північних фортів.

— Як мило, — іссар розвернувся до виходу.

— Ще одне, Йатеху.

Воїн зупинився.

— Так?

— Якби… якби йому вдалося зірвати з тебе запону, то чи ти… чи ти…

Йатех поволі розвернувся до чоловіка. Потім різким рухом зірвав матерію. Під першою запоною знаходилася друга.

— Людина завбачлива живе довше й довше тішиться товариством друзів, — запона повернулася на своє місце. — Я можу вже йти? Хотів би подивитися на своє нове сідло.

— Авжеж, — Аерін витер піт із чола. — Вечерю, як і домовилися, принесуть до кімнати.

Коли воїн уже зникнув за дверима, купець зрозумів, що не отримав відповіді на найважливіше запитання. Чи ця людина, яку він уважав мало не другим сином, перерізала б йому горлянку? Кажуть, що іссар завжди носить у серці закон гір.

— Через тебе він мало не обірвав контакти з родиною. Дядько Вердон ледве йому вибачив.

— Вибачив? І за що?

— Не знаю, що Герґен йому наплів, але весь наступний рік дядько вдавав, що він нас не знає. Ми не поїхали на два збори винограду.

— Ти шкодуєш?

— Ні, — вона притулилася сильніше. — І ніколи в житті не буду.

* * *

Того вечора він повернувся до своїх кімнат пізніше, втомлений більше, ніж зазвичай. Це був важкий день. На рівнинах скінчилася зима, тобто період гроз, дощів та злив, що перетворювали зелені степи на грузьке болото. За останній місяць там навіть кілька разів випадав сніг, що в цій місцині бувало насправді рідко. У таку погоду кочівники відводили свої табори ближче до гір, на вищі землі. Важезні фургони чекали у стайнях, аж доки розмоклий степ знову стане проїжджим, і лише зрідка їздили з міста до міста твердими імперськими шляхами. Справи переважно вирішувалися через банки та посланців, товари купувалися та продавалися, не покидаючи складів. У цей час навіть бандити зникали з виднокраю, зимуючи по селах та кочових таборах. Армія рідко полишала застави та гарнізони. Це була найпаскудніша й водночас найнудніша пора року.

Нудьга. Насправді йшлося навіть не про неї. Йатех нудився, але передусім був утомлений. Багаті міські купці та аристократи якщо не вирішували справи, то відпочивали, розважаючись на прийомах, учтах, бенкетах, намагаючись таким чином убити час. Зрештою — із мінімальним результатом. А він часто супроводжував Аеріна та його родину на ці прийоми: як за запрошенням, так і на ті, які купець улаштовував сам.

Як оце сьогодні.

Він уже давно мав специфічне ставлення до більшості з цих людей. Ці бенкети, оргії марнотратства та пихи, ставали доволі болючим випробуванням для його терпіння. Спочатку доводилося Витримувати здивовані, перелякані, а інколи і сповнені відрази Погляди. Подекуди в них виднілася затята ненависть. Він ігнорував дурнуваті зачіпки чи прямі провокації з боку підхмелених чоловіків. Зазвичай усе закінчувалося в ту мить, коли він пропонував надто задирливим вийти назовні.

А часом і ні.

Але після трьох доволі яскравих поєдинків кількість зачіпок раптом знизилася.

А ще була третя реакція — з боку жінок. Поборовши початковий острах деякі з них, насамперед нудьгуючі заміжні дами, намагалися його звабити. Це йому аж ніяк не заважало, хоч Аерін завжди попереджав про те, цікавість яких дам йому варто рішуче відхиляти. Їхні чоловіки були надто впливові, аби ризикувати. Але найчастіше Аерін дозволяв Йатеху діяти на власний розсуд.

Флірт завжди відбувався однаково. Спочатку повільні зближення, найчастіше в товаристві приятельки, яка по-дурнуватому всміхалася. Потім начебто випадкові дотики. Вдаваний переляк, гарячі вибачення, розпитування про ім’я (хоча він був єдиним іссаром на прийомі), кілька загальних фраз про його обов’язки. Чи це правда, що він убив десять бандитів голими руками? Чи це не він