Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

пішки над залізницею, як оце я. Довгенько, певне, йшов, бо добрався аж до 300 км. І чи з голоду, чи з цікавости зайшов на хутір. Випросив у тьоті «буханку» вівсяника і вже вступав у ліс, як наздоганяє кацапчук:

– Папаша, а папаша! Вярнись, чай малачка пахлєбаш-та. Вєдь сдалєка, набось-та, умарілса!

Напитись молока, як чоловік просить – річ не зайва. Василенко вертається й, не припускаючи лихого, йде вслід за кацапчуком до хати.

– Садісь, батя, – припрошує господар і пильно поглядає на Василенка. – За стол, за стол. Пакудаль малачка напйомса, чай, давайка разгляжу тябя-та. Небось, бородушка раскошная, – і шарп Василенка за бороду.

Вона зісунулась, а з-під неї стирчало давно неголене обличчя.

– А, вот каков ти батя, – злорадістю засіяв кацапчук. – Бяглєц? Знами ваші ухваткі. Таперя не уйдьош-та. Фонька, Фонька! Бягі Ілпатьєвих ізвесті-та. Сявлонєц єсть, – і двері на засув.

Василенко виставив проти нього цівку револьвера.

– Геть з дверей!

Кацап затрясся з несподіванки й відскочив від дверей. Василенко сунув його у бік і щодуху з хутірця.

Біг шмалко, відчуваючи погоню. То навертався до залізниці, щоб не зблудити, то забігав у ліс, щоб не наскочити на засідку. Біг несамовито, передбачаючи біду. Добіг до болота: ліворуч – сухостій, праворуч – залізниця. Знав добре, що треба виграти момент – відбігти якнайдалі. Тому звернув до залізниці, щоб перебігти на другий бік.

І щойно він став на врем’янку, як проти нього, наче з землі, три рушниці.

Не втратив духу. Стрілив раз – і ходу. Стрілив удруге – і збив темп по погоні. Та… далі нічим. А йому вслід аж трьох крісів разом…

Чи зі страху, чи з болю, він покосився, об’юшений двома ранами – в живіт і в ногу. А ті злорадно підхопили:

– А батєнька! Бяжіш із Усявлона?! Нет, братец! Уж будяш наш-та. Нє випустім із нашей старонушкі. Паможеш нам в лєсах саціалізм пастраіть.

Ридав, цілував ноги, землю рвав, все віддавав, благав вернути йому життя-свободу. Не пройнялися, не змилосердилися.

Відвели його на станцію і здали мурашанській заградилівці, а через тиждень Василенко вже був у руках ICO. Зконфронтували його з братом, помучили нелюдськи і, вимотавши жили, поставили на суд.

Страшний був присуд: закованого в дроти Василенка водили по всіх пунктах участку, скликали мітінги каторжан і живими образами демонстрували наслідки «пабєгов». Василенко, колись здоровий, поставний, тепер, як труп, скутий в руках і ногах, ставав на підмосткові і мусів на кожному пункті виголосити промову покаяння проти «пабєгов».

Не витримав Василенко, не дійшов навіть до свойого 5-го пункту. На мітінгу перед 5000 глядачів 4-го пункту промови не скінчив. На словах: «Я зрозумів… безглуздість втечі. Закликаю вас усіх… не…» – впав і сконав на трибуні. Його кару 8 років залишився відбувати його брат Кость, засуджений за «соучастіє в «пабєгє».

Я пригадав цей трагічний випадок, і ледова дрож поповзла по тілу. Ні, не йти – продиктував інстинкт. Примара голоду десь зникла, і я поспішав від хутора якнайшвидше.

Хід ускладнювався. Голод, виснаження морило до непритомности, а хутірці, півстанки, будки зовсім збивали мій розгін. Муки немалої завдавали вони мені. Мусів їх обходити за кільометр, а що крок від врем’янки – та й болото.

Раз, так обходячи будку, в якій світилося, всю ніч блудив, потапав у болоті, пройшовши не більше, як кільометр.

Знов обгорнув мене неспокій. Як далі буду так іти, то до зими не виберусь. Треба конче підкріпитись, добути харчів. Але де, як? Шибнула думка підлізти вночі до хутора, украсти курку чи теля. Став виглядати хутора. На добре чи на зло, всю ніч тоді його не бачив.

Аж на ранок попався він зараз при невеликій станції. Обійшов його ззаду й підступив до хатини. Довго з-за дерева зазирав, боячись підходити.

А день починався. З хаток зрідка виходили люди поратися на господарстві. Я, як злодій, виглядав крізь деревляну загороду. Проте, на дворі не видно ні тварини, ні пташини.

Аж бачу – вийшла з хатини дівчина.

Дівчина, думаю, може не так знайома зі сексотами, щиріша душа. Рішив до неї:

– Дєвка, а дєвка, – гукаю тихо-боязко.

Вона спинилась, цікаво приглядаючись і світячи довгими чистими зубами.

– Памагі, мілашка, ізгаладал, прадай кромушку хлєбца. Бог тя атблагадаріт, – плету я страдницько робленим жаргоном.

– А сам та паря аткентєлєва будя? – питає тихо, співчутливо.

– Віш, атстал ат лєсарубав, да заблуділся, ізгаладал. Нєту хлєбца прадать радімая? Рубльовку і больш атдам. Прашу тебя мілашка, прадай, калєю с галаду.

– Я чайня знам, єсть лі та, – смутно промовила. – Хаді в ізбу. Чай паіщем чавось-та. Хаді, – запрошує щиро.

– Нєт, нєт, дєвка. Спасі тя Бог. Віш, я або дран. Ня ловка. Уж саізволь сюда та винєсті. Прошу тя, заплачу, сколь нужна будя. Прашу, – замовляв я, щоб до хати не запрошувала.

– Нє жалаш? – я по роздумі: – Ну пагаді, – і зникла у подвір’ї.

Я залишився у прикрому незнанні. Тяжкі були ті хвилини.

Чекав, як смертного присуду. Думки гонили в мозку: хліба подасть – чи приведе сексота? Порятує – чи видасть у руки чекістам? Яка вона? Душа селянська, чи спровокована «охотніками»!

Та ось дівчина показалась з-за хатини, несучи щось у ряснім фартусі. Хліб – чи револьвер?

З тремтячим серцем простягав я руку, оглядаючись, як залякана тварина, на всі боки. Беру, тремчу й гаряче дякую:

– Да спасєт тя Бог, – і плачу карбованця.

– Ня нада, паря. Знами вас бєдних. Дала би болє, да самі галадамо. З Богом хаді. Да паможет тя Бог.

І просити, щоб взяла гроші, і страшно стояти, затримуватись. Подякував з таким чуттям, як ніколи нікому, і скочив у ліс.

Чи буду їсти ще коли з такою жадобою й смаком, як ковтав тоді вівсяний пляцок? Мабуть ні! І чи забуду я той образ білобрисої дівчини в рясному убранні, з густими веснянками на обличчі, з великими, чистими зубами, що перша з людей подала мені щедру руку? Мабуть, не забуду доти, поки в пам’яті носитиму страхи усевлонські…

Півпляцка я проковтнув, зробивши кілька кроків, зі спражнім вовчим апетитом, а частину лишив на другий день. Треба було витримати не легку боротьбу, щоб мені, жадібному їжі, тримати за пазухою хліб; однак я тримав його на чорніший день.

Голоду тим шматком не заморив, здається, взялась ще більша жадоба їди, але сили почув багато. Відважився йти понад залізницю вдень.

Обійшовши хутір, хотів вступити на врем’янку. Тільки-но я, відхиливши вітку, зиркнув на дорогу – переді мною, не більше на три кроки, справжнісінький барбос-чекіст з ріжком. Іде понурившись, заклавши руки взад. Я прикляк коло куща й занімів у перестрасі.

Аж як він геть відійшов, я зітхнув:

– Ну! Ще хвилина – і був би у руках. – Звернув у ліс і чекав до вечора.

Пішла дорога, довга до безтями, голодна до болю, одноманітно нудна до отупіння.

Лише привиди й омани небезпеки та справжні пригоди порушували одноманітність цих сірих, смертельно-небезпечних днів, цю монотонну тисячокільометрову бинду.

Пригод було б досить багато. Кожний