Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

на Чорному морі. Зате козацькі мобільні чайки могли б створити серйозні проблеми для османського флоту, а то й заблокувати Босфор. Венеціанський посол пропонував не лише дати дозвіл з боку уряду Речі Посполитої дозволити козакам йти походом на Чорне море (козакам здійснювати такі походи забороняли, оскільки з приводу цього існували певні домовленості між урядом цієї держави й Османською імперією), а дати козакам на побудову човнів-чайок 30 тисяч реалів[568].

Владислав IV Ваза

Як буває в таких випадках, почалася «дипломатична торгівля». Польська сторона готова була почати війну з османами, але при умові, що їй буде надана солідна матеріальна допомога розміром 500 тисяч скуді. Між тим інформація, що Річ Посполита готується до війни з Османською імперією, набула негласного поширення. «Незважаючи на таємницю, з якою затівалися ці справи, — відзначав Костомаров, — купці зі Сходу, вірмени, які перебували в Польщі, відразу ж передавали в Туреччину, що польський король щось затіває, і Туреччина, аби не давати полякам приводу для війни, наказала кримському хану не пускати татар на польські землі»[569].

Марія Луїза Гонзага

У цій ситуації варто було діяти швидко й рішуче. Але венеціанський сенат не хотів давати гроші на війну Речі Посполитої з Османською імперією. Тьєполо отримав вказівку торгуватися. Фінансово допомагати Венеції не хотіли ні Папа Римський, ні європейські правителі. Тим часом польська сторона піднімала ставки, вимагаючи більше грошей.

З боку венеціанської сторони все зводилося до обіцянок. Тим часом король Владислав вирішив діяти. Одружившись у 1646 р. із французькою принцесою Марією Луїзою Гонзагою де Невер, він позичив у неї гроші на війну.

Уже наводилася інформація Мустафи Наїми, що українських козаків ніби посилали десь у 1646 чи 1647 рр. воювати на боці венеціанців проти турків у Далмацію, але не заплатили грошей[570]. Ця інформація, наскільки нам відомо, не підтверджена іншими джерелами, але загалом виглядає вірогідно. Та більша ставка робилася на те, що козаки підуть воювати на Чорне море. Також король планував напасти на Кримське ханство, сподіваючись залучити до цієї справи козаків. Владислав навесні 1646 р. вів розмови із представниками реєстрового козацтва — Іваном Барабашем та Богданом Хмельницьким. Вони отримали два привілейовані листи, перший з яких дозволяв козакам ходити в морські походи проти Османської імперії, другий — збільшувати козацький реєстр до 12 тисяч чоловік[571].

Проте королівські плани не вдалося втілити в життя. Король міг почати війну, лише узгодивши це питання з сеймом. Шляхетський же загал виявився налаштований проти війни і провалив це питання на сеймовому засіданні в 1646 р.

Тут спрацював комплекс причин. Підготовка до війни велася Владиславом поза спиною впливових представників шляхетства. Це не могло не викликати підозр. Поширювалася навіть думка, ніби король хоче вдатися до війни, щоб узурпувати владу. Певно, не могли викликати підозри і його таємні контакти з козаками. Також було неясно, чи Венеція та інші європейські держави дадуть гроші на війну з турками й татарами. А якщо не дадуть, то тягар воєнних витрат ліг би на плечі шляхти. Цього шляхтичі не хотіли. То була «не їхня війна». Сейм взагалі заборонив Владиславу вдаватися до військових дій. Не вільно це було робити й козакам.

Єронім Радзієвський

Існувала навіть така версія, що Владислав хотів організувати фіктивний бунт козаків, які шукали підтримки в керівників Османської імперії[572] проти влади Речі Посполитої. Це, своєю чергою, стало би приводом послати військо для упокорення козаків, у результаті чого воно б зіштовхнулося з турками. Тому мусила початися війна. Речі Посполитій (як би їй цього не хотілося) довелось б воювати проти Порти. А у воєнний час король мав шанс посилити свою владу.

Єронім Радзієвський, за його ж словами, будучи посвячений у таємниці короля Владислава, контактував із козацькими старшинами, одного з яких він добре знав. Так можна зрозуміти, що це був Богдан Хмельницький. У подальшому, під час Хмельниччини, Радзієвський підтримував певні стосунки з козацьким гетьманом. Був одним із іниціаторів створення союзу Швеції, Семиграддя й Хмельницького проти Речі Посполитої.

Цю версію озвучив Єронім Радзієвський (1612–1667)[573], який був наближений до короля Владислава. У 1645 р. він став маршалком сейму, у 1646 р. служив секретарем королеви Марії Луїзи.

У 1652 р., опинившись у опозиції до польського короля Яна ІІ Казимира, Радзієвський втік до Відня. Перебуваючи на еміграції, там і оприлюднив інформацію про таємні плани Владислава спровокувати війну Речі Посполитої й Османської імперії з допомогою козаків.

Звісно, Радзієвський — особа непевна. В польській літературі він представлений як авантюрист, зрадник. Справді, авантюрності в його діях вистачало. Можна не довіряти свідченням Радзієвського. І все ж...

Тоді серед шляхетського загалу Речі Посполитої (і не тільки) поширювалася думка, що Владислав хотів стати самодержцем, приборкати магнатів і навіть обмежити шляхетські вільності. Він ніби готовий був вдатися до різноманітних авантюр, у т. ч. використати козаків і Хмельницького. Цю думку навіть зустрічаємо в Павла Алепського. Він писав, що король Владислав, який був другом Хмельницького, потай домовився з ним, що той вчинить повстання, «а він, король, допомагатиме йому військом, щоб знищити польських магнатів, стати самодержцем...»[574]

Король провокував на війну з турками й татарами не лише козаків, а й прикордонних можновладців. У 1846 р. Близько 4 тис. «охочих людей» під керівництвом князя Яреми Вишневецького, Олександра Конєцпольського й Самуїла Лаща здійснили похід на татарські й турецькі території. Вони дійшли аж до Очакова (один із османських форпостів у Північному Причорномор’ї), захопили чимало здобичі й велику кількість бранців[575].

Хто знає, які політичні комбінації продумував Владислав IV, які плів інтриги. Але безсумнівне одне: у цих планах помітне місце відводилося козакам. І не останню роль мав зіграти Хмельницький.

Однак у 1646 чи 1647 р. сталася подія, яка, образно кажучи, вибила Хмельницького з колії.

Герб Данила Чаплинського, Котвич