Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

— Для мене все — підстава для підозри. І чого ти злостишся? — додав він розважливо. — У кого нема гріха на душі, той відповідає спокійно, а хто винен, сердиться, бо потерпає.

— Але чим я винний?

Він не поспішав з відповіддю, мовчав і дивився на мене своїм важким поглядом, у якому були і жаль, і образа, і сум, і ще не знаю що, мовби він бачив мене наскрізь і було йому і незручно, і шкода, що я не хочу признатися. Е, подумав я собі, і не признаюся. Витримаю, зціплю зуби, перетриваю, доки пройдеш повз мене, як непогода.

Але якщо не пройде?

Надивившись на мене, мов закоханий на свою наречену, він знову почав гризти.

— Кажеш, легко знущатися з бідного. А з кого не легко?

— Я знаю свою біду, інші мене не цікавлять.

— А в тих інших — є ім'я?

— Авд-аго, знову кажу вам: не розумію, чого вам треба. А те, що ви говорите, скидається на якесь чаклування. Мовби хочете заворожити мене.

Ще раз ушанував мене своїм милим поглядом, од якого птахи поціпеніли б, мов перед гадючою пащею, і поволі пішов дорогою вниз.

І богу дякувати, бо мені вже ставало погано, ніби він стиснув мене за горло і я починав задихатися.

Мені згадалася казка, що її давно розповідала мені моя бабуся, — казка про чорного демона, який у ніч перед різдвом перестрівав людей на темних перехрестях і стрибав їм на спину, смердючий і важкий. Людина тарабанить його, спотикаючись під тягарем, задихаючись від смороду і вмираючи зі страху, а чорний демон питає: «Тобі важко?» Людина стогне й каже, що думає: «Важко!» Тоді чорний демон стає ще важчим. І вранці людину знаходять мертвою. Але хто відповість йому: «Ні, не важко!» — той урятовується, бо демон цієї ж миті щезає й людина стає вільною. Людину рятує сміливе, уперте слово. Пізніше, роздумуючи над цією казкою, я збагнув, що вона — про життя: якщо починаємо скаржитися, що нам важко, — падаємо; а якщо кажемо життю: «Витримаю, не зломиш мене!» — тягар стає легшим.

На якомусь життєвому перехресті мене перестрів чорний демон Авд-ага й скочив мені на спину. Дух забиває від того тягаря, мовби цілу гору несу на собі. Не скажу, що важко, але й не сказав я, що легко мені. Ми ще позмагаємося, і я не звільнюся від нього доти, доки не відчую свободу в своїй душі. Її поки що немає, бо мене сковує страх.

Навіть тоді, коли я забуваю причину, страх і тривога точать мене. «Що це? — питаю. — Звідки?» І тоді з темряви випливає, як пояснення, обличчя Авд-аги.

А як Махмутові? Якщо не знає нічого, збожеволіє від підозр Авд-аги. А якщо знає, чи довго витримає? Признається, щоб скоротити муки, стрибне у прірву, щоб не схибити з розуму. А може, він і справді тут ні при чому? Хіба Осман був би такий спокійний, якби Махмут що-небудь знав? Махмут — це дірявий мішок, з нього все висиплеться вмить, а Осман махає рукою. У такому разі, Авд-ага пече його на повільному вогні ні за що ні про що. Піду-но я до нього, він, очевидно, самотній і нещасний, а я повівся з ним, як шмаркач. Та навіть якщо він і приховував усе від мене, я не маю права залишати його самого, коли йому важко.

Але гамазей замкнений, він кудись пішов — утік від свого страху й від Авд-аги, залишивши ненагодованих котів, хай ганяються за незнищимим військом мишей. Недовго тривала його купецька радість.

Його сусід, крамар, сказав, що Махмут у Зайковій корчмі, живіт йому болить, пішов випити настоянки на травах.

Справді, він був у Зайковій корчмі, сидів у кутку, сам, підперши кістлявою рукою голову, блідий, знеможений — справжнє нещастя в людській подобі.

Коли я став перед ним, він підвів очі, і обличчя його нараз розсвіталося.

— Ох, слава богу! — полегшено промовив він.

І встав, схопив мене за руку, наче боявся, що я втечу, посадив коло себе й безперестанку дивився на мене, торкався то мого плеча, то ліктя, то руки, щоб краще відчути мою присутність.

— Я шукав тебе. Був у тебе вдома.

Голос у нього тихий і кволий, мовби після важкої хвороби.

— На тебе тільки глянути, і вже можна заприсягтися, що ти носиш якийсь важкий камінь на душі.

— Гірше нікуди. Здається, скоро ноги витягну.

— Казали мені, що тобі живіт болить і ти пішов випити настоянки на травах, так я й знайшов тебе.

Він замовив дві чарки горілки — для себе й для мене — і випив обидві.

— Добре, що ти прийшов. Заради тебе я й сказав, куди йду, знав, що ти шукатимеш мене. А живіт мені справді болить. Той знову приходив до мене.

— Через те й живіт болить?

— Через те!

Той — це Авд-ага. Навіть імені його не варто згадувати — так само, як нечистого.

— І до мене приходив.

— Коли він перший раз приперся до гамазею, у мене взялася така різачка, наче я бузини об'ївся. Трохи втамував її кавою і м'ятою, але як тільки згадаю його, у кишках так і забуркотить, а з мене — мов із дірявого бурдюка.

— Від страху.

— Так, від страху. І кажу собі: не буду думати про нього! Намагаюся думати про справи, про біди, які мені довелося пережити, про інших людей. Але про що б я не думав — скрізь переді мною його очі, його лице, його голос. І в животі знову клекоче. Тільки оця настоянка й допомагає мені.

— Забуваєш про все.

— Забуваю і не забуваю, але мені легше. Сиджу я тут, — по правді тобі сказавши, утік я від нього з гамазею, — і думаю: чим я перед богом завинив, чого він так мене карає? Винен я за ці мідяки і, може, ще за якісь дрібниці, але що богові до цього? Та й бог, мабуть, не такий дріб'язковий, щоб мордувати людину знічев'я. Очевидно, уже така моя доля невдатна. Але чому саме моя? Це несправедливо. Я нікому ніякого зла не заподіяв, так за що? Роками я марив тим, що мені зараз випадково дісталося, і ще навіть до гамазейного запаху як слід не принюхався, а вже напасть. Ну, скажи, за що?

Говорить — ледь не плаче, в словах туга тяжка. Усяке бувало з ним, і я цьому свідок, але в такий розпач він ніколи ще не впадав. Жив легковажно, був схильний до самообману, повний