Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

вкриваю папір фразами такими ж тривожними, що й події цього дня; вночі, коли відлуння гарматних залпів затихає в безлюдних лісах, я знов обводжу поглядом мирні роки, що спочивають у могилі, і повертаюся до спогадів мого безтурботного дитинства».

Ці тривожні фрази, які я записував удень, являли собою нотатки, що стосувались тодішніх подій; об’єднані під однією обкладинкою, вони склали мою брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». Я незмірно високо ставив геній Наполеона й відвагу наших солдатів, тому думка про те, що Францію врятує навала чужоземців, навіть не приходила мені до голови: я вважав, що навала ця, нагадавши Франції про небезпеку, на яку наражає її честолюбство Наполеона, підніме мою вітчизну на боротьбу, і порятунок Франції стане справою рук самих французів. Керуючись цим переконанням, я й писав мої нотатки; я хотів, щоб наші політичні збори, у разі якби ми зупинили просування союзних військ і зважилися позбутися великого володаря, що став згубником своєї країни, знали, в чому шукати порятунок; притулком здавалася мені влада, якій підкорялися протягом восьми сторіч наші предки, видозмінена відповідно до духу нинішнього часу: якщо гроза застає нас біля старого будинку, ми ховаємося під його дахом, хай навіть він напівзруйнований.

Взимку 1813–1814 року я винайняв квартиру на вулиці Ріволі, навпроти ґрат Тюїльрійського саду, поблизу якої я дізнався про смерть герцога Енгієнського. У той час тут виднілося лише склепіння, збудоване урядом, та декілька окремих будинків, бічні стіни яких укривало кам’яне мереживо штрабів.

Лише лиха, що обрушилися на Францію, стримували мене від зближення з Наполеоном, який, ледве почавши діяти, незмінно викликав моє захоплення: то був найвеличніший геній діяльності, який коли-небудь існував; перша, італійська, і остання, французька, кампанії Наполеона (за винятком Ватерлоо) – найкращі його звершення; у першій з них він уподібнився до Конде, у другій – до Тюренна, у першій показав себе великим полководцем, у другій – великою людиною; проте закінчилися ці кампанії по-різному: перша подарувала йому імперію, друга – відібрала. Хоч яким хистким, хоч яким непевним стало його становище в останні години перебування при владі, вирвати у нього кермо влади було не легше, ніж вирвати зуби у лева, – для цього знадобилися спільні зусилля всієї Європи. Ім’я Наполеона лунало ще так грізно, що, переходячи Рейн, ворожі армії тремтіли від жаху; солдати раз у раз озиралися назад, щоб упевнитися, що їм є куди відступати; навіть здобувши Париж, вони все ще не позбавилися страху. Олександр, увійшовши до Франції, кидав погляди у бік Росії, заздрив тим, хто має можливість повернутися додому, а в листах до матері ділився тривогами і жалем.

Наполеон розбиває росіян під Сен-Дізьє, пруссаків і росіян під Брієнне, немов бажаючи пошанувати пам’ять свого учнівства. Він завдає поразки сілезьким військам під Монмірайле і Шампобере, змушує тікати половину величезної армії під Монтро. Він всюдисущий, він дає ворогам відсіч всюди, він б’ється з колонами, що оточують його з усіх боків. Союзники пропонують перемир’я; Бонапарт рве на шматки попередні умови мирного договору і вигукує: «Я ближче до Відня, ніж австрійський імператор до Парижа!»

Росія, Австрія, Пруссія та Англія, шукаючи взаємної підтримки, уклали в Шомоні новий договір про союз; але в глибині душі глави всіх чотирьох держав, стривожені опором Бонапарта, подумували про відступ. У Ліоні під боком у австрійців формувалася нова армія; на півдні маршал Сульт стримував англійців; на Шатільонському конгресі, розпущеному лише 15 березня, все ще тривали переговори. Бонапарт вигнав Блюхера з Краонських висот. 27 лютого в Бар-сюр-Об армія союзників здобула перемогу лише завдяки чисельній перевазі. Бонапарт, отримавши поповнення, знову, хоча й ненадовго, відбив у союзників Труа. З Краонна він кинувся до Реймса. «Нині вночі, – мовив він, – я заїду по свого тестя у Труа».

20 березня спалахнув бій поблизу Арсі-сюр-Об. Артилерія вела безперервний вогонь; один снаряд упав просто перед розташуванням гвардійського каре; гвардійці трохи позадкували: Бонапарт кинувся до снаряда, гніт якого ще димів; він дав остроги коню, той нагнув голову до снаряда, і в цю мить смертоносне полум’я спалахнуло, навіть не зачепивши імператора.

Назавтра битва мала продовжитись, але Бонапарт з волі натхнення, що цього разу не стало йому в пригоді, відступив, щоб напасти на союзні війська з тилу і захопити склади прикордонних гарнізонів. Чужоземці готувалися відійти до Рейну, коли Олександр, спонукуваний одним з тих богодуховійних поривів, що змінюють долю світу, ухвалив рішення рушити вперед паризькою дорогою, що залишилася відкритою [57]. Наполеон гадав, що повів за собою основну частину армії супротивника, насправді за ним пішли лише десять тисяч кавалеристів, приховавши тим самим справжній напрям руху пруссаків і московитів. Наполеон розгромив ці десять тисяч у Сен-Дізьє й Вітрі і аж тут помітив, що за гаданим авангардом немає армії, тим часом союзники наступали на столицю, де їм протистояли всього лише дванадцять тисяч рекрутів з маршалами Мармоном і Мортьє на чолі.

Наполеон кинувся у Фонтенбло: там, де недавно мучилася його свята жертва, на імператора чекала помста і відплата. Так вже влаштована історія: неправедний шлях рано чи пізно виявляється шляхом згубним.

10
Я віддаю у друк мою брошуру. – Записки пані де Шатобріан

Всі уми кипіли: бажання за всяку ціну покласти край жорстоким війнам, які ось уже двадцять років шарпали Францію, пересичену нещастями і славою, запанувало в народі навіть над національною гордістю. Кожен шукав свою роль у майбутній розв’язці. Щовечора мої друзі збиралися у пані де Шатобріан, щоб поділитися новинами та обговорити події, що відбулися за день. Разом з паном де Фонтаном, паном де Клозелем і паном Жубером приходив натовп тих короткочасних знайомців, з якими події зводять нас для того, щоб незабаром розлучити. Герцогиня де Леві, незворушна красуня і відданий друг, з якою ми ще зустрінемося в Генті, була нерозлучна з пані де Шатобріан. Я часто бачився з герцогинею де Дюрас, яка також жила на цю пору в Парижі, і з маркізою де Монкальм, сестрою герцога де Рішельє.

Хоча бої йшли вже зовсім близько від Парижа, я, як і раніш, був певен, що союзники не увійдуть до столиці і що кінець нашим страхам покладе повстання всієї нації. Завдяки цій нав’язливій ідеї я не так болісно зносив присутність чужоземних військ; до того ж, бачачи ті лиха, які неминуче впадуть на нас із вторгненням сусідів, я не міг не думати про ті лиха, які принесли їм ми.

Я раз у раз повертався до