Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

подолати; моральна краса, краса божественна, що не йде ні в яке порівняння із земними мріями, існує, і я бачив її; щоб пізнати її і зберігати їй вірність, потрібна лише дещиця відваги.

Щоб закінчити розповідь про свою літературну кар’єру, я повинен згадати про твір, з якого вона почалася, – він залишався в рукописі, доки я включив його до зібрання своїх творів.

У передмові до «Натчезів» я розповів, яким чином зусиллями люб’язного пана де Тюїзі рукопис було виявлено в Англії.

Твір, звідки були взяті «Атала», «Рене» та деякі описи, включені до «Генія християнства», не зовсім бездарний. Найперший варіант було написано підряд, без поділу на розділи; дорожні нотатки, природна історія, драматична інтрига – все йшло впереміш; але існував і інший варіант, поділений на книги. У ньому я не тільки впорядкував розташування матеріалу, а й змінив літературний жанр, перетворивши роман на епопею.

Юнак, що громадить одні на одні ідеї, вигадки, дослідження, враження від прочитаного, не може не створити твору хаотичного; проте молодість автора надає цьому хаосу цілющої сили.

Доля подарувала мені можливість, якої, мабуть, не мав жоден автор: через тридцять років я перечитав свій рукопис, до цього часу вже цілком забутий.

Мені загрожувала серйозна небезпека. Оновлюючи свою картину, я ризикував притлумити її барви; впевненіша, але менш вільна рука могла, прибравши деякі неправильності, позбавити книгу юнацького запалу: слід було зберегти незалежність і, так би мовити, порив, якими був сповнений мій твір; слід було зберегти піну на вудилах молодого скакуна. Деякі зі сторінок «Натчезів» я сьогодні наважився б написати, лише тремтячи від страху, деякі не став би писати зовсім, зокрема лист Рене з другого тому. Він – зразок моєї ранньої манери і містить у собі всього «Рене»: не знаю, що більш божевільне могли сказати всі ті Рене, що прийшли мені на зміну.

«Натчези» відкриваються зверненням до пустелі й нічного світила, вищих божеств моєї юності:

«Під покровом американських лісів оспіваю я пустельні пісні, які ще не долинали до слуху смертних; я розповім про ваші нещастя, о Натчези! о народе Луїзіани, від якого не лишилося нічого, окрім спогадів! Хіба знегоди невідомого мешканця лісів мають менше прав на наше співчуття, ніж лиха інших людей? Хіба королівські усипальні в наших храмах зворушують серце більше, ніж могила індіанця під високим дубом у його рідному краю?

А ти, світочу роздумів, царице ночі, стань моєю музою! Веди мене через невідомі простори Нового Світу і кинь світло на чудові таємниці цих пустель!»

Дві сторони моєї вдачі змішалися в цьому дивному творі, надто в його первісному варіанті. Тут є політичні відступи і романтична інтрига, але крізь розповідь постійно пробивається пісня, що виходить з якогось невідомого джерела.

ЗАКІНЧЕННЯ МОЄЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КАР’ЄРИ

Імперії залишалося жити два роки – з 1812 по 1814 рік; цей час, про який я вже дещо сказав раніше, я використав на розшуки з історії Франції та на опрацювання деяких частин цих «Записок»; проте я не видав жодної сторінки. Діяльність моя на ниві поезії і вченості зовсім припинилася після виходу з друку трьох моїх головних книг – «Генія християнства», «Мучеників» і «Подорожі». Політичні твори я почав писати лише в епоху Реставрації, тоді ж почалася серйозно і моя політична діяльність. Отже, тут кінчається розповідь про мою літературну кар’єру, якій я віддав чотирнадцять літ – з 1800 по 1814 рік; несений за течією часу, я забув про неї і лише в нинішньому 1831 році згадав про те, що залишив у минулому.

Роль письменника далася мені, як ви могли переконатися, так само нелегко, як роль мандрівця і солдата; тут також було витрачено чимало сил, витримано чимало битв і пролито чимало крові; на моєму шляху зустрічалися не лише музи Кастальського ключа, що ж до моєї політичної кар’єри, то вона була ще бурхливішою.

Можливо, і від моїх садів Академа залишаться пам’ятні уламки. З «Генія християнства» почалася релігійна революція, що мала на меті подолати філософічний дух вісімнадцятого сторіччя. Одночасно я готував ту революцію, що загрожує нашій мові, бо не буває оновлення ідей без оновлення стилю. Чи створять ті, хто прийдуть мені на зміну, нові, досі невідомі форми мистецтва? Чи зможуть нащадки, відштовхнувшись від наших звершень, зробити крок уперед, як рушили вперед ми, відштовхнувшись від звершень наших предків? Чи, може, існують межі, які неможливо перейти, не порушивши самої природи речей? Чи не про ці межі нагадує роз’єднаність і дряхлість сучасних мов, а так само і суєтність нинішнього покоління? Мови розвиваються разом з цивілізацією лише доти, поки досягнуть досконалості; у пору свого розквіту вони якийсь час перебувають незмінними, а потім починається падіння без будь-якої надії на новий зліт.

Нині я починаю розповідь про початок своєї політичної кар’єри; сторінки ці, написані в різні роки, вже готові, і це додає мені трохи більшої впевненості. Знов узявшись до праці, я відчував острах, як би стародавній син Урана не перетворив золоту лопатку каменяра, що зводив стіни Трої, на лопатку свинцеву. Все ж мені здається, що пам’ять моя, сховище спогадів, не надто часто підводить мене: хіба віє від моїх розповідей холодом старості? хіба така вже велика різниця між прахом, у який я спробував вдихнути життя, і живими людьми, яких я вивів перед вами, оповідаючи про свою ранню молодість? Роки мої служать мені секретарями; коли одному з них приходить черга померти, він передає перо своєму молодшому братові, а я продовжую диктувати: всі вони члени однієї родини і пишуть схожим почерком.

Частина третя

‹Книги дев’ятнадцята – двадцять перша являють собою розгорнений життєпис Наполеона; його включення до «Замогильних записок» Шатобріан мотивує так: «Я починаю розмову про мою політичну кар’єру, але спершу мені треба розповісти про ті історичні події, про які я нічого не сказав раніше, бо вів мову лише про мої власні праці та пригоди, а ці події – справа рук Наполеона. Тому поговорімо про нього; подивімося, яка велика будівля зводилася в дійсному житті, незалежному від моїх мрій»›

Книга двадцять друга
9
Нотатки, що перетворилися згодом на брошуру «Про Бонапарта і Бурбонів». – Я переселяюся на вулицю Ріволі. – Чудова французька кампанія 1814 року

У другій книзі цих «Записок» зазначено (йдеться про той час, коли я повернувся з Дьєппа, де жив у вигнанні): «Мені дозволили знов оселитися в моїй Долині. Земля здригається під п’ятою чужоземних солдатів: подібно до стародавніх римлян, я пишу під гуркіт навали варварів. Удень я