Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

нові в пластикову тубу автомата з гарячими напоями. Продукція фірми «Нові іграшки» — коробки з іграми, що заполонили ринок, — рядком стояли на столі через відсутність полиці.

Арсену впала в око нова коробка, якої він іще не бачив: «Дівочий закон». Обкладинка проста й мелодраматична: лист на вирваному із зошита аркуші потопає в калюжі крові. Арсен придивився: перші рядки листа, написаного круглим дівчачим почерком, — насилу, проте можна було розібрати: «Я розумію, що… життя. Я сподівалася, що згодом трохи поблякне, ба ні… по суті… тільки для того, щоб пам’ятати одну людину…»

Арсен впустив коробку з диском. Вона не вдержалася на столі й зісковзнула додолу, легко, майже беззвучно.

— Що? — запитав Максим, не обертаючись.

— Як ти це зробив?

— Що саме? І чому ти впевнений, що це зробив саме я?

Арсен стис кулаки. Заплющив очі. Нічого не побачив, крім круглої червоної кнопки. «Так».

У цьому будинку повно було працюючих комп’ютерів.

Він розлетівся мільйоном копій. Зібрався разом, як величезне фасеточне око. Притисся зсередини до екранів. Тисячі, десятки тисяч уже грали в «Дівочий закон», переважно дівчата. Але й жінки теж. І навіть чоловіки. Арсен побачив початок гри, і середину гри, і двадцять кінцівок з можливих двадцяти трьох. Всі ігри, запущені в мережі, в локалці, на кожному компі, склалися в єдиний світ: з «Королівського балу» можна було пройти в «Тетріс» на мобілці, і котились поїзди транспортних стратегічок, і ордами йшли варвари, біг пацюк в єлизаветинському комірці, грівся коло багаття нещасний Пантелькін, божевільний учитель з Санкт-Петербурґа: «Не треба мене шукати!»

І цього теж не треба.

«Ні». Клац тумблера. Усього два положення: вгору, вниз. От у чому велич людини: всі складні, найскладніші на землі поняття вкласти у двійковий код.

Він виявив, що стоїть коло автомата з напоями, за секунду до падіння. От давав же собі обіцянку — не йти в цифру стоячи, спершу влаштовувати своє м’ясне тільце на дивані чи в кріслі. Вчепився за віконце видачі стаканчиків, замастив пальці липким, і схотілося руки помити. Руки липкі, таке специфічне відчуття.

— Максиме!

— Так?

— Що сталося з Мар’яною Чабан?

— Сядь.

— Що з нею сталося?!

— Арсене, ну не кричи. Нічого поганого з нею не сталося. Погане сталося з її родиною, бо тепер вони на якийсь час одірвалися від екранів і помітили, що весь цей час поруч була дочка, що її щось мучило, щось складалося не так…

— Що з нею?

— Вона в раю.

— Ти її вбив?!

— Вона не вмирала. Але вона в раю. Рідко кому так щастить.

* * *

Гра краща за книжку, було сказано в анотації. Незабаром головним джерелом емоційного досвіду, творчого досвіду й знань стануть ігри. Тому що в грі елемент співчуття й співучасті сильний, як ніде.

«Дівочий закон» виявився мелодраматичним детективом. Сищик, хлопець або дівчина, залежно від вибору гравця, виявляє в поштовій скриньці дивний лист. Лист — відправна точка; починається розслідування, розкручування клубка з багатьох ниток, і треба відновити істину: хто вбив Мар’яну Чабан?

Рано чи пізно, думав Арсен, її батьки наткнуться на цю гру. Можливо, здивуються. Але нічого не зможуть удіяти. Простий збіг, збіг імені, нехай і не дуже поширеного. На імена ж немає копірайту.

А що в Мар’яни був мережевий журнал… Батьки, здається, ні пароля до нього не знали, з жодним френдом знайомі не були й не могли прочитати підзамкові записи. У них було своє віртуальне життя, не пов’язане з компами, — за вікном телеекрана, за віконцем мобільника. Мар’янин брат, двадцятилітній телепень, жив на найнятій хаті зі своєю пасією і сестрині справи його не обходили.

Журнал був однією з дійових осіб гри-детектива. У журналі були підказки, в журналі ж, у коментах, вороги завдавали детективові відповідних ударів. Залежно від рішень гравця, можливі були двадцять три закінчення. Жодного нещасного: двадцять три щасливі фінали! Гра була ніби здійсненою мрією скривдженої дівчинки: що буде, якщо мене не буде, і якої вони всі тоді заспівають?

Виявлялося, що Мар’яна жива, але втратила пам’ять. Що Мар’яна жива, але викрадена й повернулася. Що Мар’яна мертва, але в раю і всім задоволена. Що Мар’яна знову ж таки мертва, проте здобула свободу й жорстоко поквиталася з убивцею…

А потім Арсен знайшов двадцять четверте закінчення. Для єдиного користувача. Для себе. І це теж була втілена мрія: «Що я зроблю з тобою, і як тебе буде покарано». Гра в грі, послання-проклін: Арсена чекали всі муки відкинутого кохання, осміяння, самотність, довге безглузде життя й смерть попідтинню. Переглянувши фінальний ролик, він кілька секунд сидів отетерілий, слухаючи, як стихає стугін крові у вухах.

Я міг би все виправити, думав Арсен. Піти до неї, подзвонити… І що? Обіцяти їй вічне кохання? Женитися? Прожити з нею до смерті?

— Максиме.

— Так?

— Ти мені брехав.

— А ти не забувай вмикати свого «Піноккіо». Я ж дав тобі зброю, Арсене. Користуйся, не лінуйся.

— Ти мені брехав, — повторив Арсен монотонно. — Ти мені брехав…

— Ти мене питав, чи маю я звичку перетворювати людей на ігри? Ні.

— Ти брехав про розробників, про пітерську філію, про…

— Є філія. Є розробники. Все є. Титри у фіналі прописати, обкладинку роздрукувати, диски в коробочки укласти. Сувенірка, буклети, бонуси…

— Максиме, — Арсен розвернувся до нього на кріслі. — Це вже занадто. Це вбивство.

— Хто вмер?

— Де Мар’яна?

— Ось, — м’яко ступаючи, Максим пройшовся по кімнаті й підняв з підлоги коробку від диска. — Вона змінила носій, та й годі.

— Ти обіцяв не заподіювати мені шкоди, — швидко сказав Арсен і внутрішньо пересмикнувся. Довершений егоїст, боягуз, та ще й дурень: ну, пообіцяє він іще якийсь там раз…

— Тю, Арсене, — сказав Максим з