Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

катастрофи поки що не сталося: Мар’яна не назвала його батьком своєї дитини, для втомленого чоловіка по той бік проводу він тільки однокласник дочки, один з багатьох однокласників. — Арсене, я хотів спитати: коли ти востаннє бачив Мар’яну?

— Е-е-е…

Востаннє вони бачилися на Арсенів день народження. У серпні.

— Улітку, — сказав він чесно. — Так вийшло, що я до школи зараз не ходжу…

— Вона тобі не дзвонила?

Востаннє Мар’яна дзвонила місяць тому, не менше.

— Ну, тижнів три тому, — сказав він непевно. — А… що сталося?

— Вона пішла з дому, — сухо сказав чоловік на тому кінці проводу. — Якщо довідаєшся від друзів, де вона, — прошу, передзвони. Пожалій її матір.

— Я… аякже. Обов’язково. Тільки я нічого не знаю…

— Ніхто нічого не знає, — нудним голосом сказав батько. — Та якщо довідаєшся. Ану ж.

— Добре.

Він послухав короткі гудки в слухавці. Впустив телефон на коліна.

Мар’яна. Серпень. Ніч, парк, трава волога й не дуже чиста. Програма «Чікси». Треба ж було виявитися таким дурнем! З Баффі, без усяких програм, вийшло геть по-іншому. З Мар’яною вони мовчали — а з Баффі розмовляли, не змовкаючи. Він говорив про ігри — в ліжку з дівчиною. І обом було добре. Ще кілька годин тому; як же було добре, до сліз на очах. Він розбазікався, він виявився захопленим й екзальтованим, він розповів їй Максимовими словами про всемогутність, котра не має сенсу, бо усуває волю. І про гру, як спосіб досягати всемогутності поступово, крок за кроком, завжди прагнути до неї — і ніколи не досягати. І додав, вигадав у пориві натхнення, відсебеньки: може, людство — це гра Бога, його спосіб перебороти власну всемогутність. Одразу зрозумів, що це банальна нісенітниця. Однак Баффі слухала.

І ось тепер — Мар’яна. Ще нічого не ясно, та на душі вже неприємно. «Щось відбувається. Ти помічаєш?»

Він увімкнув комп’ютер. Поки той завантажувався, дивився у вікно. Швидко поночіло, у вікнах будинку навпроти загорялися вікна…

Арсен моргнув.

У майже цілковитій темряві вікна згасли всі разом. Потім раптом заморгали не влад; ні, таки влад. Мов на величезному осцилографі, метнувся графік: вікна загорялися одне за одним, викреслюючи криву лінію вгору… вниз… пройшла хвиля спалахів справа наліво, все згасло — і житлові квадратики засвітилися знову, затишно, спокійно, як зимові вікна вночі.

І одразу погасло світло в Арсеновій кімнаті. Погасло й знов засвітилося. Арсен обернувся, впевнений, що це стрибок у мережі, що комп’ютер зараз теж перевантажиться…

У дверях стояв тато.

— Ой, пробач, я думав, у кімнаті нікого нема, — сказав він винувато. — Думаю, навіщо дарма світло горить — вимкну…

І, наче згадавши про щось, пішов у вітальню до свого телевізора.

Арсен сів до монітора. Витяг з кишені подовжувач для USB-порту. Насправді це просто шматок проводу зі штекерами, сам по собі він нічого не значить, це підказка, підпірка для фантазії та пам’яті, те саме, що й миша з обрізаним штекером. Арсен кинув його на стіл поряд з клавіатурою.

Зайшов у пошуковик і легко, за два клаци, знайшов мережевий щоденник Мар’яни Чабан.

* * *

Останні записи були під замком, та Арсен з ним упорався завиграшки, відімкнув віртуальний замок так само легко, як одмикав справжні.

«…Я розумію, що це і є справжнє життя. Я надіялась, що згодом трохи поблякне, ба ні — з кожним днем дедалі яскравіше і яскравіше. Я існую тільки для того, щоб пам’ятати одну людину, думати про неї, шукати в мережі його фотки. Я бачу його в кожному хлопцеві, що йде по вулиці назустріч. Я вимикаю коментарі до цього поста, бо мені не треба порад. Мені треба просто виговоритися…»

Арсен стис у кулаках провід з USB-портом. Заплющив очі. Велика Червона Кнопка, зайва фантазія забере на себе зайвий ресурс…

«Так».

Він розпався, розмножився й зібрався знову, мов головоломка. Він був у Мар’яниному щоденнику — всередині. Це не був щоденник мертвої людини — такі він визначав з першого погляду. Мережеві щоденники мерців інакші. Арсен намагався розмовляти з мертвими, у нього вистачило нерозсудливості, і мертві навіть іноді відповідали на сторінках своїх щоденників. Та то не були гості з того світу — просто вітер, що бродить по порожніх кімнатах. Відгомін, луна.

А Мар’янин щоденник був щоденником живої людини. Скоріше за все, вона просто оф-лайн, подумав Арсен. Вона втекла з дому й тусується десь, «вписалася» до когось на квартиру. Вона ще повернеться…

І відразу зрозумів: ні.

«Мар’яно, — написав він під повідомленням із закритими коментарями, — де ти?»

Немає відповіді. Ледь помітне коливання — ніби подих. Ну що я роблю? Мільярди Арсенів заполонили мережу, я дивлюся зсередини на обличчя користувачів: білі, чорні, жовті, юні, старі. Бачу маму… Аню… Толіка. Бачу Максима, він підморгує. Він роздивився мене крізь картинки та рядки. Страшно уявити, що він таке. Не буду про це думати.

Мільйони користувачів. Мар’яни немає серед них. Але щоденник живий.

«Не треба мене шукати».

Звідки прийшла відповідь?!

Він обнишпорив мережу, збиваючи антивірусні програми, мов кеглі ребром долоні. Мар’яни не було в мережі. Ні за екраном комп’ютера, ні за екранчиком мобілки, ні за будь-яким іншим девайсом, — Мар’яни не було. Не було Мар’яни — людини.

Невже вона теж цифрова?!

* * *

— Я шукаю одну людину, Максиме.

— Ти шукаєш Мар’яну Чабан, — Максим сидів, закинувши ноги на стіл, збираючи на екрані ноута свій нескінченний пазл з картинок, облич, рухомих і нерухомих фрагментів.

— Так. Вона пішла з дому тиждень тому.

— Є такий факт, — Максим кивнув. — Подивись на столі, там, поряд з автоматом.

Арсен озирнувся.

Кімната з моніторами не мінялася. Щоранку прибиральниця мила підлогу, викидала використані стаканчики й заправляла