Кріс Тведт - Коло смерті

низьке сонце. Червонувате, майже оранжеве сяєво давало відчуття тепла, але то була сама лиш ілюзія. Надвечірнє повітря дихало прохолодою, пахло водоростями та солоною водою.

Франк стояв спиною до нас, пихкав сигаретою. Крістіан Саломонсен заціпенів, побачивши його.

— Франку! — окликнув я його. — Я бачив твою тінь, здогадався, що то ти. Ти спізнився.

Той тільки знизав плечима.

— Чув нашу розмову? — запитав я, і Франк кивнув.

— Так. Боявся вам завадити, боявся, що Саломонсен замовкне і нічого вже більше не скаже, тому сховався на ґанку. Та найголовніше я почув.

— Добре. Я, про всяк випадок, записав зізнання на диктофон.

За весь час розмови Франк жодного разу не глянув на Крістіана Саломонсена. Ніби його й не було тут. Ефект виявився дивовижним. Саломонсен став неспокійним, рвучко ходив туди й сюди, майже бігцем. Нарешті Франк подивився на нього безбарвними, мов камінь, порожніми очима.

— Ти арештований, — мовив він. — Ти арештований за два вбивства.

Я розтулив рота щось сказати, але Саломонсен мене випередив.

— Франку, мені шкода… Я каюся за те…

— Помовч! — гаркнув Франк. — Просто помовч!

Але Саломонсен не замовк. Може, не завважив застережних сигналів або ж вирішив їх ігнорувати. Він на два кроки підійшов до Франка, похитав головою.

— Ти кохав її, правда? Я знаю, що кохав, Франку! Та з того кохання не було б нічого доброго. Вона б і тебе знищила, потягнула за собою у багно, у якому сама погрузла. Я повинен тобі сказати…

Докінчити речення він не встиг, бо кулак Франка з розмаху гупнув його в груди. Від удару Саломонсен аж на навшпиньки зіпнувся і ледь не впав.

— Заткнися! Ще одне слово, і я уб'ю тебе! — рикнув Франк.

Не знаю, що відбувалося тієї миті в голові Саломонсена. Може, злякався. Може, Франк вивільнив його довго стримувану, приховану лють. Можливо, він перейшов ту межу, коли людині вже байдуже, що буде з нею далі. Але він ударив Франка Ланде. То був дуже незграбний свінг, та й сили йому забракло, але удар був цілковито неочікуваним і поцілив прямісінько в кінчик підборіддя. Франк втратив рівновагу, поточився на два кроки й гепнув на зад. Вигляд він мав розгублений.

Крістіан Саломонсен притьмом розвернувся і кинувся навтьоки.

Франк підвівся на ноги, грубо вилаявся і рвонув за ним, не дивлячись під ноги. Він не випускав з поля зору постать, що вже сягнистими стрибками спускалася стежкою до скель, тож не помітив металевого, забитого в камінь троса, яким кріпилася будівля. Франк перечепився, упав, мов підстрелений, покотився з криком долі, тримаючись за коліно.

— Франку! — гукнув я, — схилившись над ним. — Усе гаразд?

Франк пополотнів від болю, однак, зціпивши зуби, таки став на ноги.

— Не треба… чуєш мене, Франку. Надто пізно… не треба, — умовляв я його, але він не слухав, віджбурнув мене вбік, ніби надокучливе дитя, і кинувся наздоганяти Саломонсена. Я закляв і теж побіг за ним.

За сотню метрів попереду біг Саломонсен. Він провів тут майже все своє життя, щодня, незалежно від погоди, ходив на довгі проходи островом, тож був у добрій формі, стежку знав, як свої п'ять пальців, звик долати пересічену місцевість. З цієї відстані він аж ніяк не скидався на старця. Легко перелітав купини, стрибав з каменя на камінь, мов юнак. Невдовзі він досяг краю скелястого плато, зупинився на мить. Море все ще штормило. Я бачив його силует на тлі прибою, який білою стіною здіймався за його спиною, щоразу як хвиля вдаряла в скелю. Потім він звернув на північ і далі помчав стежкою.

Далеко за Саломонсеном шкутильгав Франк. Я помітив, як він іноді дуже сповільнював біг, майже зупинявся, хапаючись за коліно. Йому, вочевидь, боліло, він рухався дивним підскоком, ледь підтягуючи одну ступню. Та навіть зі спини я бачив, яка несамовита лють переповнювала його, і знав — він не зупиниться, доки хтось його не зупинить. Я поспішав, як міг, нерівною стежкою, та відстань між нами майже не скорочувалася. Час до часу гукав Франка, однак той не сповільнював бігу, навіть голови не повертав. Може, не чув за гуркотом прибою.

Я досяг скель і теж звернув. Каміняччя, спускаючись до самої води, лежало переді мною чудернацькими пластівцями, ніби поваляне доміно. Тут, на пласких, продовгуватих брилах, бігти було вже легше. Праворуч від стежки, з боку суходолу, здіймалася невелика, але урвиста скеля.

Франк біг просто переді мною, нас розділяли не більше тридцяти метрів. Він зменшив темп. Він вже не біг, а йшов. Спершу я подумав, що біль або ж зловживання куривом забивало йому подих. Я й сам важко дихав. А тоді зрозумів, чому Франк перейшов на крок. За п'ятдесят метрів попереду виднівся Крістіан Саломонсен, він теж уже нікуди не квапився. Стояв з незворушним спокоєм на тому місці, де вбив Анну.

Та спинився він не тому. Спинився, бо більше нікуди було бігти. Не міг повернути вглиб острова — там шлях перегороджувала десятиметрова круча, видряпатися якою міг хіба що професійний альпініст. Далі теж не підеш, бо по інший бік плато берег полого спадав до води, і хвилі з гуркотом обвалювалися на камені, сягаючи