Алоїс Ірасек - Скалаки

Говорив він тихо, але твердо, не стогнав, не скаржився. Трохи перегодя спитав про Медушку.

— Не їсть нічого, стоїть невесела, голову понурила.

— Так, так... Уже одслужила своє.

Напередодні, коли вони з такою мукою дісталися сюди і коняку вже одводили до стайні, Балтазар підійшов і погладив її. Медушка глухо заіржала. Більше він її не бачив. Так попрощався старий драгун із своєю вірною конячкою.

На біду, ніде було знайти Уждянові лікаря. За кордоном, у Чехії, жив недалеко цирульник, та посилати по нього було небезпечно; інший мешкав надто далеко, як на зимове бездоріжжя. Та й старий драгун не велів нікого кликати:

— Я знаю, ніхто вже мені не поможе.

Лідка не відходила від нього.

Надвечір йому погіршало.

— Під шістдесят чоловікові, навряд чи виживе...— сказав надворі Галіна своїй дружині.

Балтазар покликав Їржика.

— Приручаю тобі Лідку. Знаю, що ти її любиш; дбай про неї та про її бабу. Не справдилась наша надія, але святе діло переможе. Мене часом досада брала, що не згину в бою, але тепер я хвалю бога, що послав мені таку смерть. Умираю за чесне діло, зате ви, може, доживете до ліпших часів. Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати. Любітеся, діти, і хай вас бог благословить.

Лідка гірко плакала. Їржик у німій скрусі впав біля постелі на коліна.

Цілу ніч не спали Їржик і Лідка біля коханого дядечка. Ще двічі спитав він про Медушку. Їржик, сходивши подивитись, сказав, що вона лежить. Балтазарові дедалі гіршало, він нічого не їв, тільки сильна спрага мучила його. Але він так і не застогнав ні разу. Вранці, склавши долоні, він хвилину дивився непорушно в стелю. Всі мовчали, бачачи, що старий молиться. Потім попросив, щоб його поховали в вояцькому плащі, а шаблю поклали при боці. Драгунські пістолі він одказав Їржикові на згадку.

— Колись же вернетесь у свій край, то вітайте Рихетського, бабу й Ванєка. Не судилось мені вдома...— Уждян зітхнув. Прикрою була йому думка, що поховають його на чужині. Та за мить він знову був спокійний і терпів муку, як тільки він один те вмів.

Третього дня о схід сонця він сконав. Чесні очі його, що стільки разів бачили смерть увіч, закрив Їржик Скалак.

* * *

В простій домовині, вгорнений у білий закривавлений плащ, лежав Балтазар Уждян, Salva guardia, колись драгун полку Марії-Терезії, потім одважний борець за народне право. Важкий кавалерійський палаш блищав у нього при боці. Обличчя його було спокійне. Надійшов найвищий наказ — покинути цей світ,— і Балтазар виконав його без ремства.

В день похорону несподівано прийшов до Галіни Ванєк. Розповів, як утік од п’яних гусарів та як переховувався, а занудившись, подавсь до Кладська. Старій Бартоньовій він пообіцяв, що приїде по неї, як дізнається, де знайшли пристановище господар із Лідкою та Їржиком.

Ванєка мов громом прибило, коли його завели до комірчини, де лежав старий драгун. Він перехрестив холодне чоло, на яке спадали сиві пасма, і на очах його виступили сльози. Йому розповіли, що вчинив Балтазар, як умирав.

— От де був вояк! Правдивий кіннотник! — зітхнув Ванєк і витер мозолястою рукою очі.

В тихому куточку чесько-кладських гір, на строужненському цвинтарі, над котрим здіймає Бор своє кам’яне чоло, після стількох походів та дивовижних пригод знайшов спочинок у темній, тихій оселі Балтазар Уждян — Салакварда.

Медушка ненадовго пережила свого пана. Немало розповідають про вірність собак, котрі здихають на могилі своїх господарів; та не менш вірне створіння — кінь.

В чистім полі вояк лежить, З голівоньки крівця біжить. Ворон коник над убитим Сумно землю б’є копитом.

Медушка не брала вівса й сіна, накладеного їй у жолоб, і щоразу, повідав потім Галіна, смутно оглядалася, коли хто-небудь заходив до стайні.

— Дядечка чекала,— казала Лідка. А коли до коняки зайшов Ванєк, кобила тоскно заіржала. По тій ночі, коли Уждян загомонів до неї, ніби на прощання, і погладив її, Медушка більше не побачила свого господаря. Другого дня після похорону її знайшли в стайні вже задублу.

* * *

Тієї ж таки зими долетіли до тихого гірського сільця невеселі вісті з-за кордону. Пани почали переслідувати ватажків «заколоту й ребелії».

Рихетський, зачувши наступного дня про втечу Балтазара та погоню за ним, теж подумав був, що треба якось рятуватись, бо зрозумів, що панове урядовці йому не подарують. Та перш ніж він устиг здійснити свій намір, рихту оточили гусари з Находа, в хату вдерся поручник, командир загону, і, наставивши на війта пістоля, звелів йому здаватися.