Алоїс Ірасек - Скалаки

щоб Лідка зараз побачила, що його поранено. Та дівчина не послухалася.

— Мати божа! — пролунав болісний зойк. Вона побачила кров. Тремтячи всім тілом, підступила Лідка до старого.

— Дай сюди хусточку та поганяй далі. Не можна гаяти часу, поки Медушка тягне, а то зостанемось серед лісу.

— Дядечку, рідненький! — ридала дівчина. Їржик, звівшись у санях, скам’яніло дивився на свого оборонця. Чим він міг помогти?

— Сядьте в сани, на бога вас прошу, сядьте!

— Зараз. Подивись, куди Медушку вцілило.

Лідка метнулась до коняки.

— У шию.

— Витри рану снігом, а я тим часом перев’яжуся.

Сівши на санях, Балтазар заходився коло своєї рани. Від гострого болю темніло в очах, та він навіть не застогнав, тільки зуби зціпив.

Їржикова рана теж боліла, та ще більш мучило його те, що він мусить сидіти без діла. Лівою рукою, скільки здужав, помагав старому, не зважаючи на біль, що розтинав плече при кожному порухові. Медушка не стояла спокійно, навіть задом вихнула, коли до рани доторкнувся холодний сніг. Лідушка, трохи промивши рану, перев’язала її великою хусткою, яку взяла з саней.

— Тяжко поранило? — спитав Балтазар.

— Наче не дуже...

Лідка, взявши віжки в руки, вйокнула й побрела глибоким снігом біля саней. Їржик теж устав і пішов пішки. Хуртовина замела кривавий слід.

Вже зовсім смерклося; їхати заметеною дорогою було важко.

Балтазар мовчки лежав на санях. Химерні думки зринали в його старій голові. Довго дивився він перед себе, на Медушку; серце його стискалося.

«Бідолашна... Трьох урятувала. А Лейтен?.. От коли мене гусарська куля наздогнала... Але драгуни не піддаються! Нема чого нарікати, чесна смерть — ліпше, ніж у зашморгу. Отже, доїхав я; скоро, мабуть, відбій ударять... Ну й з богом! Зате оцих обох урятовано».

— Дядечку! — почув він над собою ніжний Лідущин голос.— Дуже болить вам?

— Та ні, донечко, не дуже. А як там Їржик?

— Іду за вами. Чим лиш ми вам віддячимо?..

— Менше з тим. Ну, гусарів ми, можна сказати, спекались. Я, мабуть, устану, а то сердешній Медушці й так важко.

— Ні, ні, й не ворушіться!

Лідка не чула морозу; вона брела снігом, ні на що не зважаючи. Дорога піднімалася вгору; коли з’їхали на вершок, Їржик вигукнув:

— Світло!

У прогалині між деревами заблимав червоний вогник.

— Хвала богові! Це Строужне.

За чверть години вони були вже в селі.

— Ото скраю, то Галінина хата.

Лідка спинила сани перед ворітьми. За хвилину вони зарипіли, й утікачі в’їхали в двір. Урятувались!

14. На чужині. Повернення

Кладське графство за тих часів було куди більш чеським, ніж тепер. То вже пізніш тверда рука прусської влади викоренила там чеську мову так, що її можна було почути лиш у кількох селах біля самого кордону нашого королівства, де вона збереглась попри всі утиски. Одним із тих невеличких гірських сіл і є Строужне, що лежить при підніжжі скелястої гори з подовгастою вершиною. Гора та — Бор — заввишки майже тисячу метрів. До неї прилягає ще одна, менша, з невеличкою полонинкою на вершку, немов велетенська крута сходина до кам’янистого Бору. На тій полонині між сірими пісковиковими скелями стоїть кілька вбогих хаток — сільце Буковіна. Строужне лежить у западині, над ним здіймається крутий Бор, довкола менші гори, порослі густим лісом. Гарний то куточок навесні та влітку...

Мешканці села переважно євангелічної віри. Родина Скалаків мала серед них не одного доброго приятеля. Одним із них був і Якуб Галіна, до якого приїхали Балтазар з Лідкою та Їржиком. Він прийняв їх по-братському і подбав про поранених, скільки стало змоги. Балтазара негайно перев’язали; рана його була глибока, небезпечна.

— Смертельна,— тихо сказав Уждян Галіні.

Їржикова рана теж роз’ятрилася.

Вітер до ранку втих, сніг перестав іти. Перший промінь пізнього зимового сонця, проникнувши до Галіниної хати, освітив невеселу картину. На ліжку, важко дихаючи, землистий на виду, лежав старий Salva guardia, в кутку стояв, низько схиливши голову, смутний Їржик, а біля дядечкової постелі сиділа Лідушка. Глибоке страждання відбивалося на її зблідлому обличчі.

Галіна, підійшовши до раненого, нахилився, щоб почути його голос.

— Тут вони не будуть зовсім безпечні, перепровадь їх кудись далі в гори. Хай тільки побудуть тут, поки я живий, мені, мабуть, уже недовго лишилось, а без них не хотілося б умирати...