Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

напевне, думає… думає про те, що порятунок може прийти запізно… що не дочекається… Як легко і швидко летить тоді думка!… І як страшенно мучиться людина… бо знає, що нічим не зарадить… що сидить і чекає, а тимчасом Ругіла може взагалі не повернутися… може полягти в бою, смертельно захворіти, потрапити в полон або настромитися на власний меч… Або повернеться зі зміненим серцем… Або повернеться таким, як завше, але надто пізно… Скільки ж разів упродовж тих довгих тижнів мене могла вразити блискавка чи вжалити змія, чи отруїти або задушити уві сні якась мстива, ревнива чи попросту підіслана кимось жінка, що ділила зі мною ложе… Таке чекання — це найгірша мука… Але ж я дочекався і маю те, чого хотів!…

Тріумфально вдарив рукою об стіл, перевернув чару, повну вина, і, вже зовсім не дивлячись на море, сказав геть іншим голосом:

— З’явилася зірка. Марцелліне, нам пора. Касіодоре, дяка тобі. Звольте ще тільки з Бассом уважно вислухати, що зараз вам скажу: чув я, що Петроній Максимус, Фавст і Квадранцій хочуть заведення в нас патрикіату за східним зразком… Хочуть, щоб було кілька патрикіїв замість одного і щоб не було це титулом, прив’язаним до особи того, хто виконує найвищу владу при боці цісаря, — а лише найпочеснішою відзнакою. Ще хочуть, щоб поруч зі мною другим таким патрикієм став Максимус… Отож добре слухайте, що я вам скажу: так не буде. Доки я живу, буду єдиним патрикієм західної імперії. Натомість Максимус, якщо хоче цього, хай перебирається in partes Orientis і бере східний патрикіат із рук Феодосія… Я вже добиваюся такого патрикіату для Меробада (Марцеллін глянув на Аеція з глибокою вдячністю). І візьміть до відома, що коли я кажу: «Так не буде», то це не означає, наче я маю на увазі, що ви в курії повинні відхилити пропозицію стосовно зміни значення та повноважень патрикіату… Ні, така пропозиція взагалі не повинна бути висунута… А якби хтось мав охоту її висунути, попередь, Бассе, в сенаті, — що назавтра ж після цього scrinia memoriae, epistularum et libellarum і всі інші установи, не виключаючи префектури міста, виженуть із вищих посад усіх сенаторських синків і пошукають нових, кращих сил серед здохляків, які досі лише до Плацидія горнулися, а від такого дня пошанують ще й Аеція… Бувайте здорові.

Човник, що віз бороданя з врятованим сином, уже причалює до берега. Касіодор, який відпровадив Аеція та Марцелліна аж до шляху, повертається на терасу, де відбувалася учта приязні, і, сягнувши по чашу з вином, каже Бассові, посміхнувшись:

— Аецій — це справжнє благословення небес і воістину великий порятунок західної імперії, — однак усе-таки складно захоплюватися, коли він трактує імперію та все, що у ній є, наче це село, взяте в оренду від вічного Августа.

— Взяте від нас, Касіодоре… від сенаторських родів… — з натиском поправляє Басс, не відводчи очей від срібної поверхні моря. — І знаєш, що я ще тобі скажу?.. Ти маєш цілковиту рацію, але хіба ж пожиттєвий орендар не приносить завше власнику маєтку більше користі, ніж раб чи наймит?…

Касіодор відводить од губів чару, якої щойно торкнувся.

— Я думаю, Геркулане, що пожиттєва оренда дуже швидко перетвориться на спадкове володіння. Вже й недовго чекати, правда?

Басс мовчить.

4

Надзвичайне засідання цісарської ради, несподівано скликане патрикієм під час перегонів у гіподромі та призначене на шосту годину, не почалося ще навіть о восьмій, хоча Валентиніан з’явився у кімнаті нарад одразу ж по сьомій. Чекали Аеція.

— Вже три години розмовляє з послами короля Гейзеріха, — тремтячим голосом пояснив імператорові comes sacrarum largitionum — Ізидор.

Валентиніан не чув про жодне посольство. Виграв у гіподромі великий заклад із Секстом Петронієм та почувався абсолютно щасливим.

— І чого ж хочуть посланці Гейзеріха? — спитав, повен швидко наростаючої тривоги і раптом відчув, що блідне, а пружні, треновані ноги починають тремтіти, як у сильній лихоманці. Достойники обступили його тісно, фамільярно, блюзнірсько… («Блюзнірсько — так сказала б мати», — подумав імператор).

Власне кажучи, ніхто з них не знає, чого насправді хочуть вандальські посли, але всі припускають, що це посольство є нічим іншим, як оголошенням про початок війни.

— Нікчемний єретик Гейзеріх, — шепоче ще блідіший, ніж цісар, квестор святого палацу, — в таку сатанинську гординю вбився, аж уважає, що, переставши бути федератом, повинен у всьому наслідувати звичаї імперії, себто і війну розпочинати з урочистого оголошення, або ж хоче показати, наскільки зневажає римлян на полі бою і, замість ударити несподівано, як раніше, — дає їм іще час приготувати оборону…

А найбільше враженим є Альбін Соммер, що вже два роки обіймає таку жадану посаду префекта преторію Італії: його рука, простягнена високо понад усіма головами, розпачливо трусить пергаментним сувоєм. Не далі, як п’ять днів тому, він отримав од префекта преторію Галлії цього листа, а в ньому звістку про нечувані воєнні приготування короля Теодоріха та незламну певність, що того ж дня, коли Гейзеріх розпочне військові дії проти Італії, — візіготи ударять на трьох напрямках одночасно: на Арверни, Нарбону і Ґабалу; допомога ж аланських федератів, осілих на правому березі Родану, під Валенцією, якщо навіть і не виявиться сумнівною, все-таки ефективною не буде, як з огляду на нечисленність аланських воїнів, так і на відстань, що відділяє Родан од межі візіготських володінь… Слухаючи слова Альбіна Соммера, всі найпресвітліші, як один, втупили благальний погляд в імператора: не можна допустити до війни!… Невже Гейзеріх повторить те, що тридцять п’ять літ тому вчинив Аларіх?… Найважливіше — це обороняти Місто… захищати Італію! за всяку ціну!… Якщо ж Pax Romana не зможе заступити Галлію, то нехай її Всевишній стереже! Нехай Теодоріх бере, що хоче і скільки хоче: решту Аквітанії, Нарбону, північний берег Лігеру — аби лише можна було перекинути всі галлійські легіони на захист Італії…

— Бачите! — розпачливо скрикує квестор святого палацу. — Вже рік минає, відколи ухвалено новий військовий податок — купці сяк-так дають свої силікви, але преславні посесори?!… Хай їх пекло проковтне!… Коли б вони не длялися, ми б уже мали досі десять нових легіонів, а так… навіть Італії не оборонимо…

У кімнаті нарад настає переляк.

— Ми не оборонимо, зате Аецій оборонить, — з глибоким переконанням гукає comes rerum privatarum.

— Чим? — гірко посміхається квестор. — Своїми десятьма пальцями?! Навпаки, за всяку ціну мусимо його вмовити, щоб