Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

— Уявляєте, — затримався біля рецепції киянин, — я купив сину квиток на отой надувний атракціон, з якого плигають у воду. Усі діти як діти, а мій злякався, вчепився за край — і висить. Нагорі черга зібралася. Кричать: «Стрибай!», а він — добре, що руки накачані, — висить і висить. Такий оце вгодований — теща постаралася. Задок кругленький. Сміхота! Тоді його почали збивати веслом. Нарешті шубовснув у воду.

— Таке миле дитинча — невже його били по руках? — вигукнула Мальона.

— Нехай тренується, звикає до життя, а то виросте маминим синочком, — на засмаглому обличчі Григорія зблиснув ряд білих зубів.

Рипнули вхідні двері — на порозі став чоловік на милицях.

— Ваню? — скрикнула Жанна.

Знову не всидів удома.

— Ваш чоловік? — запитав Фірсов.

У відповідь — якийсь невпевнений кивок. Мальона, нервово стискаючи руки, стежила за рухами молодика на милицях. Григорій зумів прочитати в її очах те, чого Жанна ще й сама в собі не знала, — любов і відчай.

— Він що — вперше став на милиці?

— Так. Намагається позбутися інвалідного візка. До речі, чемпіон із стрибків у воду… У минулому, — тихо промовила Жанна і силувано посміхнулася Іванові.

— Я огляну його, — рішуче сказав киянин.

Можливо, саме тоді Жанна й почала щось у собі розуміти, розібралась потроху у власних невиразних відчуттях.

Вона любила купатися ночами. Іван сидів на березі, дослухаючись до розмірених сплесків, які то віддалялися, то наближались. А потім вона виходила на пісок, ледь вимальовуючись на тлі зоряного неба й тьмяно поблискуючи в темряві круглими мокрими плечима й стегнами.

Так би тривало й досі, якби не одна пригода. Коли Жанна зайшла у воду, Іван раптом спробував підвестися з візка, але впав навколішки й ввіткнувся обличчям у її коліна. Мальона схилилася над ним, обійняла, й вони разом зробили кілька кроків берегом. Той випадок змінив усе в їхніх стосунках.

Івана оглянув Фірсов і заявив, що не все в нього так уже погано, як здається парі. Хлопець має пройти в нього спеціальний курс масажу, вдома систематично робитиме деякі вправи — і дасть Бог, за якісь місяці стане на ноги. Але для цього він мав би жити у Києві, щоб не переривати лікування. Уже перші сеанси масажу підтвердили, що Григорій казав правду. Іван стискав зуби і мовчки терпів біль, але що не день дужчав.

Жанна замислилася: чи покластися на долю і пов’язати її з Іваном, чи залишитися в Криму — знов у самоті? Чому б ні? Перший же вечір у котромусь із тутешніх центрів розваг приніс би їй корисні знайомства серед відомих і грошовитих… Досі Мальона собі в цьому відмовляла, ніби ізольована від решти світу. Але депресія минула — хтозна, чи не без Іванової допомоги… Та Шихов не погоджувався на розлучення. Жанна не надто й наполягала — що той штамп у паспорті для неї значив?

Коли виходила заміж, сподівалася, що це сприятиме подальшій самореалізації, та помилилась. Шлюб відкинув її далеко назад із обраного шляху, перекреслив усе досягнуте. Отже, про повернення до Росії тепер не йшлося. Може, поїхати до Києва?… Три роки тому відкинула таку можливість. Якщо й вирушати до української столиці, то хіба що з творчими планами. Євген казав: «Популярність у Москві автоматично зробить тебе популярною в Києві…» Звісно, до популярності, про яку мріяла амбітна Жанна, їй було ще далеко, і все ж хотілося вірити, що ось-ось настане час показати, на що здатен український щоу-бізнес, у спроможності котрого так зворушливо переконував її Чубенко. Фантастика? А втім, Мальона взялась би до цієї справи, від початку, як їй здавалося, для неї особисто безнадійної, якби того побажав Іван.

Після тривалих роздумів Жанна знову зателефонувала до Москви. Микита, як завжди, був не в гуморі.

— Отже, ти залишаєшся в Україні? — уточнив він. — У Криму? Дивися, там можуть бути проблеми. Не в тебе, а в українського уряду з російським Чорноморським флотом. Я не виключаю, що де в кого виникне бажання обмінятися залпами з крейсерів.

Мальона пропустила повз вуха вже звичні чоловікові жарти. Зрештою, домоглася обіцянки, що він не заперечуватиме проти розлучення.

Потім гірко зітхнула і замислилася над пересторогою з вуст Шихова. Знайомі слова. Подібні провокації не були для кримчан новиною. Сюди вже давно проторували стежину емісари всіляких кишенькових інститутів під вивіскою СНД, такі собі шамани з географічними картами в руках. Московські яструби, злітаючись сюди, милувалися лазуровими затоками, вихваляли місцевий клімат, а повертаючись додому, з іще більшим запалом переймалися «долею російськомовного населення на півострові». Російськими телеканалами навіть прокотився замовний ролик, де «обмежена» в своїх «ісконних» правах літня кримчанка, що прожила тут усе життя, на камеру скаржилася, буцімто населення Криму буквально вимирає через неспроможність прочитати анотацію на ліках, надруковану українською.

Жінка випадково побачила в кіоску «Мою Україну», і якась ностальгія змусила купити газету. Пробігла очима колонку із смішним заголовком «Гімнозалякування». Хтось із журналістів, вочевидь, під псевдонімом, писав: «Дехто просто марив про те, щоб як не пошматувати колишні радянські республіки, то хоча б перетворити їх із самостійних держав на території». Автор і далі в цьому ж дусі розмірковував над текстом тепер уже російського гімну.

Московський період змусив Жанну переглянути своє ставлення до політики. Досвід спілкування з Микитою підказав їй: наскрізь мілітаризований Кремль мав багато претензій до багато чого у світі. Дії офіційних Києва і Тбілісі там найчастіше викликали невдоволення. Цими днями Євпаторію облетіла новина: троє бойових кораблів під російським триколором вийшли із Севастополя до в напрямку грузинських берегів. На тлі білосніжних пляжів і різнокольорових тентів похмурі обриси військових кораблів виглядали як щось химерне і неправдиве.

— НАТО та Європейський Союз здадуть Грузію Кремлю, як ви гадаєте? — хвилювався Іван.

— Думаю, так. Згадаєте моє: мине якийсь час і те саме спіткає, —