Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

— Тбілісі має право робити що завгодно на своїй території, — не вгавав Мазепа.

— Це для Тбілісі Південна Осетія та Абхазія — підпорядковані території, а для Москви… як гадається, вони незабаром перетворяться на окремі держави.

— Та ви не розумієте! — розсердився Іван. — Територіальна цілісність Грузії — визнаний факт. З цього приводу ООН винесла окреме рішення. Якщо Росія побажає закріпитися в автономних республіках, то це буде фактом агресії. Європейська спільнота не мовчатиме!

— Ще як мовчатиме! — не погодився масажист. — Газ європейці отримують із Росії…

— Але постачається він нашою територією!

— У тому-то й річ. Україна — лише транзитер, а не власник газу. Погоду все одно робить Кремль.

Фірсов вловив емоційну напругу, яку викликала в пацієнта дражлива тема, й перестав відбивати наскоки Мазепи — навіщо це було йому? Григорій і насправді не мав ілюзій щодо своєї країни, за яку ще рік тому так заступався під час суперечок — до хрипоти в голосі, до кулаків, до сантиметів. Але цей пацієнт розходився не на жарт. Дарма, що не бачив обличчя співрозмовника. Та це було навіть добре. Такі емоції — ознака одужання.

Пацієнт морально готувався до активного життя — значить, Григорій зробив свою справу. Для нього завжди важливими були стосунки з тими, кого він зцілював. Це була тонка робота навіть не стільки масажиста, скільки, почасти, психолога. Спочатку перед тобою постає надломлена людина, в якої біль спричиняє виділення адреналіну. А звиклий до споглядання чужих страждань цілитель, який, між іншим, має свою життєву філософію, поступово повертає цій людині нормальні відчуття, здатність радіти… Фірсов не бажав переробляти Івана на свій копил. А міг спробувати це зробити — у пацієнта в період загострення хвороби відкритим і беззахисним є не тільки тіло, а й душа.

Раптом хлопець замовк. Під пальцями масажиста чимдалі м’якшали його знівечені, застиглі м’язи.

— Грицю, я вам довіряю, — сказав Мазепа. — Як ви вважаєте, зможу я одружитися, мати нормальну сім’ю?

— Усе у вас буде добре. Ви видужаєте, не сумнівайтесь, — заспокоїв масажист, упевнено продовжуючи свою справу.

Ніколи не слід виключати не надто щасливого фіналу, думав Фірсов. Він звик до того, що серед його пацієнтів на одному полюсі були люди, в головах яких переважають важкі, раніше не властиві їм думки. А на іншому полюсі товпилися молоді відвідувачі масажного кабінету, яких спонукала прийти сюди турбота про свою зовнішність. Іван Мазепа, вочевидь, віднедавна наблизився до другої групи пацієнтів. У цього хлопця вочевидь прокинулася надія.

Мальона справила на нього незвичайне враження. Для цього випадку не підходила його традиційна спрощена схема поділу жінок на «барбі» і «пупсів». Ох, ці великі зелені очі! Він довго не міг собі пояснити їхнього виразу. Складалося враження, ніби ця жінка повсякчас остерігалася зазнати образи. Не важливо від кого — вона боялася всього світу.

Фірсов не сумнівався: заключним акордом у перебігу зцілення Івана стане кохання, яке подарує йому Жанна.

Останніми роками Надія Миколаївна чимдалі більше нагадувала старого Лося. Педантично вичищала всі закапелки власної пам’яті за допомогою щоденника, впорядкувала домашній архів, старі фотоальбоми, регламентувала для себе повсякденні потреби, привчаючи себе до аскетизму в побуті й у думках… Але цей вбивчо ідеальний порядок насправді нічого не був вартий. Після загибелі чоловіка поетичне перо випало з рук Надії. Спілкуватися в редакції не було з ким. Друзі відійшли. Синів шлюб нагадав, що час залишатися наодинці з собою, що вступила в період втрат. Це ще не була остаточна самотність, вона лише насувалась, але віщувала неминучу кризу.

У Надії Лось залишилось єдине захоплення — телевізійні шоу та передачі на радіо. Вона підсіла на політичний наркотик. Це заколисувало й водночас створювало ілюзію причетності до всього, що відбувалося в країні. Нічні політичні дебати вранці нагадували про себе порожнечею в душі й дедалі дужчало відчуття: з суспільством коїться щось недобре. А вже вересневі події в парламенті довели правильність припущень.

На початку осені Верховна Рада демонструвала дивовижну злагоду між опозицією і блоком леді Ю. Хвилерізом у збуреному парламентському морі стало грузинське питання. Уся європейська спільнота та її головний партнер на американському континенті — США — виступили на боці Тбілісі. Та леді Ю дивилася далі. Певно, уявляла, як її прийматимуть у Москві після голосування грузинського питання. А попереду ж були непрості «газові» переговори! Напевне, скомандувала своїм гарячим хлопцям: «Відбій!». Пасічник і його парламентська команда залишилися сам на сам зі спеціальною заявою, в якій засуджували російського агресора.

Надія Лось, як і кожен небайдужий українець, не могла не помічати, що в глибині демократичної коаліції тривають приховані тектонічні процеси всередині коаліції, але ніхто не міг передбачити, наскільки руйнівними стануть вони, коли прорвуться на поверхню. Блоки, з яких складалася парламентська більшість, розповзалися, ніби стіни благенької халупи. Своїм гострим краєм коаліція вже чиркнула себе по сонній артерії. Суїцид тривав. Неприродне спільне «думання» опозиції та гвардійців леді Ю наближало суспільство до прірви. Пасічник запропонував традиційні ліки — розпуск парламенту. Країна почала дрейфувати в напрямі антиконституційності й імпічменту Президента. Коаліція відсапувалась і стоїчно боронилася на межі своїх сил. Зрештою, не треба було бути політологом, щоб зрозуміти: навколо хоругв «помаранчевої» коаліції катастрофічно тане флер звитяги і патріотичності.

Надія Миколаївна, трохи повагавшись, набрала номер Ілька Тиндика — колись він з її Володею були нерозлучними друзями. Цей доволі впливовий чоловік, депутат обласної ради і директор мореплавного училища, міг би їй пояснити, що відбувається в парламенті.

— Що ти думаєш з приводу демаршу бійців леді Ю? — без зайвих прелюдій запитала вона.

— А що мені думати? Я нічого не думаю, — роздратовано відповів Михайло Капітонович.

Він саме поспішав сісти в службову машину.

— Але ж ти, здається, значишся у помічниках народного депутата від фракції леді Ю?

— То й що? У нас досить формальні стосунки. Ми рідко бачимося, — пирхнув Тиндик. — А навіщо це тобі? Щось