Евріпід - Трагедії

class="p1">Пентею! Твоя слава до небес сягне.

Готуйтеся, Агаво, й доні Кадмові, -

Ось юнака проваджу на жорстокий бій,

Де я і Бромій будуть переможцями,

Ну, а про інше - із подій перебігу.

Відходять.

СТАСИМ ЧЕТВЕРТИЙ

ХОР

Строфа

Гей же, у гори мчіть, Лісси скажені пси:

Кадмові доньки там Вакха вшановують.

От і зверність їх шал проти підглядача,

Що, збожеволівши, жінкою вирядивсь!

980] Мати найпершою спостереже його -

Що на горбі принишк, а чи на дереві,

Й гукне подругам: «Агей, хто ж то з Фів

Потай за нами біг борами, горами?

Хто дав життя йому? Ні, не з жіночої [420]

Крові на світ прийшов: може, левицею

В Лівії зроджений, може, - Горгоною?..

Прийди, о меченосна Справедливосте!

Злочинцю вістря в горло вбий!

Проти закону став, проти богів пішов,

990] Він, Ехіона син,

Що з землі проріс.

Антистрофа

Гнаний зухвалістю протиприродною,

Вже він туди спішить, де шануватимуть

Буйні кадміянки Вакха з Семелою.

Квапиться в гори він, шалом осліплений,

Йде проти величі неподоланної.

Тільки розсудливий горя не знатиме,

Серцем схиляючись до небожителів.

Не мудрувати слід -жити у мудрості,

1100] В доброзвичайності - день а чи ніч іде.

Що проти звичаїв, - те відкидаючи,

Тим, що на небі, я, скромний, служитиму.

Прийди, о меченосна Справедливосте!

Злочинцю в горло вістря вбий!

Проти закону став, проти богів пішов

Він, Ехіона син,

Що з землі проріс.

ЕПОД

Биком стань, Вакху, стоголовим змієм звийсь.

Дико, мов лев, рикни,

1110] Що в очі б'є пломенем.

Підстережи того, хто на менад завзявсь, -

І, всміхнувшись, накинь

На кривдника згубну сіть!

ЕПІСОДІЙ П'ЯТИЙ

Вбігає другий вісник.

ВІСНИК

Прославлений в Елладі доме Кадмовий -

З Сідону старця, що колись тут висіяв

Зміїні зуби й земнородний рід пожав!

Хоч раб я, - твою долю все ж оплакую,

Бо хто сумлінний, той і співчуватиме. [421]

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Ну що там?.. Од вакханок новина якась?

ВІСНИК

1020] Пентей загинув щойно, Ехіона син.

ХОР

Яка ж велика твоя сила, Бромію!..

ВІСНИК

Що чую?.. Ти радієш?.. До душі тобі

Біда, що сколихнула дім володаря?..

ХОР

На лад чужий, чужинка, бога славлю я:

Бо не тремчу вже, не боюсь у путах буть.

ВІСНИК

Гадаєш, списа взять у Фівах нікому?

ХОР

Фів не лякатимусь:

Бромій - велитель мій.

ВІСНИК

Хай так, та не годиться, коли в іншого

1030] Стряслась біда велика, веселитися.

ХОР

Розкажи-но ти, що ж то сталося

З лиходієм тим, що лихе творив?

ВІСНИК

Минувши Фіви й дальші їх околиці,

І течію Асопа, хутко стали ми

По схилах Кітерона підніматися -

Пентей, позаду - я йду, за володарем,

Попереду - чужинець, супровідник наш.

Так от спочатку ми принишкли в заростях, -

Ні шурхоту, ні слова, - аби з засідки

1040] Ми бачили їх, нас же - щоб не бачили.

Посеред скель - долина в соснах тінявих,

Орошена струмками. Глядь - на схилах там

Сидять вакханки, милим ділом зайняті:

Одні взялись за тирси - знов обмотують

Витким плющем їх; інші, мов кобилиці,

Коли ярмо з них різнобарвне скинути,

Лункими Вакха славлять переспівами.

Пентей нещасний, їх не помічаючи, -

«Звідсіль, - сказав, - чужинцю, хоч силкуюся,

1050] Менад не вгледжу. От якби на пагорб той

Піднятись чи на верх ялиці вилізти, - [422]

Діла їх сороміцькі б оглядати міг!»

Тут чуда й почалися: взяв чужинець наш

Ялицю за вершечок, що до хмар сягав,

Та й ну додолу гнути - стовбур випнувся,

Мов лук, або мов обід, що стає таким,

Згинаючись по колу, - заокругленим.

Ось так і чужоземець аж до ніг нагнув

Гірську ялицю - праця не для смертного!

1060] На верховіття посадивши владаря,

Став легко відпускати, щоб цікавого

Верхів'ям не підбило, наче пращею.

І знов до неба виструнчилось дерево,

А на вершечку, мов їздець, - господар мій.

Скоріш його уздріли, аніж він уздрів:

Лиш появився на шпилі зеленому -

Дивлюсь - нема чужинця, тільки голос чуть,

Немов з ефіру, - так мені здавалося, -

Грімкого бога: «Ось він, я привів того,

1070] О молодиці, хто й мене бере на сміх,

І мої свята, - хай він буде скараний!»

Заледве мовив - струм вогню священного

Принишклу землю з небом поєднав на мить.

Ефір затихнув, шелестливий гай завмер,

Ні звірини, ні птиці ти б не вчув тоді.

Не втямивши слів бога, позривалися

Жінки на рівні ноги... Озираються...

Тут заклик повторився. Голос Бромія

На цей раз упізнавши, доні Кадмові

1080] Рвонули з місця. Голуби стрімливо так

Не линуть, як менади в біг пустилися:

Попереду - Агава, слідком сестри дві

Й весь гурт; яри долали, бистрину рвучку,

В нестямі, духом бога заполонені.

Пентея на ялиці запримітивши,

Із скелі, мов із вежі, в нього брилами

. З розгону, скільки сили, стали кидати,

Й гілки летіли в нього, наче ратища,

Повітрям тирси пролітали з посвистом,

1090] Але всі їх старання були марними:

Не досягали цілі - надто високо

Сидів нещасний, що робить не знаючи.

Гілляками, що з дуба наламали їх,

Підважувать ялицю почали тоді,

Гілляка ж - не залізо: не вдавалося.

І тут Агава: «Нумо, в коло станувши,

Візьмімося за стовбур - і спіймаємо

Он того звіра, щоб не розголошував

Священних таїнств. Безліч рук приклалося

1100] До деревини - і з корінням вирвали.

Як високо сидів він - так ізвисока [423]

Упав, мов лантух, на все горло зойкнувши,

Бо зрозумів одразу, що в біду попав.

До вбивства спершу мати, жриця, кинулась.

А той, пов'язку з свого чуба скинувши, -

Щоб, сина вздрівши, од убивства втрималась

Агава, - зойкнув, скронь її торкаючись:

«Я син твій, кого в домі Ехіоновім

Ти народила, я - Пентей твій, матінко!

1110] Зласкався! Хай я винен, - не вбивай за це,

Молю, свою дитину, сина рідного!»

Запінившись, очима дико водячи,

Чуття не пригадавши материнського,

Та повнилася Вакхом - не схилив її.

Обіруч за лівицю нещасливого

Вхопивши, в бік ногою міцно вперлася, -

І став умить безруким: їй Діоніс дав -

Сама б цього не втяла - силу рук таку.

Іно й собі, звідсіль підбігши, тіло рве,

1120] А звідти - Автоноя; всі гурмою тут

На нього впали. Неймовірний крик піднявсь:

Той стогне, поки може, поки дух ще є,

Менади - завивають. Руку тягне та,

Стопу в сандалі - інша. Так поранили,

Що й ребра видно. Руки окривавивши,

Розкидують