Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

двері до сусідньої кімнати. Батько одягав теплу куртку, розгублено озирнувся на Фросю.

— Ти? — тільки й спромігся запитати. — Звідки?

— Я все чула, тату. Ви поведете Сергія у засідку!

— Чула дзвін, та не знаєш де він… — зневажливо одповів батько, та очі відвів.

— Ні, тату, я все зрозуміла — Сергія не пущу й все йому розповім.

Іван Іванович ступив до дочки, загрозливо підвів руку.

— Ти! — вигукнув. — Помовч! Я тебе викохав, а ти — проти рідного батька?

— Я не проти вас, а за Сергія.

— Він наш ворог, невже досі не збагнула?

— Люблю його, тату, а коханий — не ворог.

— Ти ще дурне дівчисько й не знаєш, яке мінливе життя.

— Уже казали, тату… Сергія не зраджу!

Очі в Івана Івановича почервоніли від люті.

— Востаннє кажу: не заважай!

— І я востаннє: відступіться!

Іван Іванович присунувся до Фросі: майнула думка — вв’язати, заткнути рота, замкнути, а самому… Однак зчинить лемент, можуть почути сусіди, та й червоноармійці ось-ось мають бути тут.

Що ж учинити? Невже знову програв? І чого йому так не таланить?

Ну що ж, програв, то й програв, і треба знайти пристойний привід для відступу. Проте що він скаже Вариводі? Адже так переконував його, що на власні очі бачив банду, яка прямувала до хутора Боричі, що зачаївся в переліску, бо бандити обов’язково б затримали його — не люблять, коли сторонні бачать, де вони зупиняються.

Як усе було гарно й доречно, ескадрон уже готовий до маршу, й раптом…

Зробив пісне обличчя, відступив від дочки, мовив глухо:

— Але ж, дочко, вони запідозрять мене… Й тобі буде непереливки… От що: я зараз втечу, скажеш — вигадав усе старий, пожартувати хотів, ну, наплетеш чогось, мовляв, приверзлася йому банда, а зараз отямився, соромно стало — і втік. І довго не буде мене, дочко, нехай все забудеться. Давай швидко, бо зараз примчать, дістань мені сала й ковбаси з погреба, а я поки зберуся… — Він відступив, даючи Фросі дорогу, й вона справді кинулася до веранди, під якою батько викопав погріб. Не так, як у людей, у дворі, а щоб узимку не бігати по снігу: вискочив на веранду, підняв ляду — ось тобі відразу солоні огірочки чи капуста.

Фрося запалила свічку, шмигонула до погреба, схопила шмат сала, і в цей час над головою глухо бабахнуло. Фрося підвела очі — ляда впала, невже вона погано відкинула її?

Фрося піднялася по драбині, штовхнула ляду, але та не піддалася, й лише тоді Фрося збагнула, що потрапила до пастки. Загорлала несамовито й загрюкала кулаком У ляду:

— Відчиніть!.. Відчиніть, кажу вам, бо я!..

Але що вона може? Удома нікого нема, батько замкнув ляду та дім, він уже на вулиці, і зараз ескадрон вирушить до Іванополя…

Фрося уявила, як скаче попереду ескадрона Сергій, у нього стріляють з кущів, і він падає з коня…

Сіла на нижню сходинку драбини й заплакала, випустивши свічку. Та ледь не згасла, тільки в останній момент Фрося згадала, що не має сірників і підхопила її — лишилася б ще й у темряві, але все одно свічки надовго не вистачить…

Фрося позорила очима довкола, шукаючи виходу. Однак який вихід? Батько, звичайно, не залишить її тут надовго, але повернеться, коли Сергія вже не буде, коли вже вона не матиме вибору — сподівається, що дочка змириться, а вона не змириться. Ніколи, ні за яких обставин, бо хіба можна змиритися зі смертю коханого?

Яке страшне життя: вона знає, що ії Сергій їде зараз назустріч смерті, й нічого не може вчинити…

І знову Фрося заплакала. Розмазувала сльози долонею по щоках, схлипувала, й горе розламувало їй груди.

І чому вона така дурна? Чому довірилася батькові? Але ж який він жорстокий і підступний! її батько, а вона так його любила…

Сльози на щоках висохли, Фрося дивилася на мерехтливе полум’я свічки, яку приліпила до полиці, й думала: дмухнути — й погасне, і опиниться вона у суцільній темряві, й буде їй жахно й тоскно, але й Сергій тепер востаннє бачить світло: пролунає постріл, заплющить очі, впаде з коня. І ніколи їй більше не зазирнути в його зеленаві очі, бо стануть мертвими. Вона б пішла на край світу, аби дістати для нього живої води, а може, й справді така вода десь дзюркоче?..

…Іван Іванович вискочив з хвіртки, коли на вулиці вже з’явилися вершники. Варивода на вороному жеребці й ще двоє з карабінами. Вони вели сіру осідлану кобилку, і Іван Іванович, крекчучи, заліз на неї. Відчував ще силу й пружність у тілі, міг би скочити ледь торкнувшись ногою стремена, але хай краще знають, який він старий і немічний, проте відданий новій владі, веде червону кінноту проти отамана і, зрештою, не його вина, якщо ця кіннота натрапить на бандитську засідку. Обережнішими треба було бути, у всьому винен комполку, скакали необачливо, ось бандити її постріляли їх. А йому чудом удалося врятуватися, можливо, ще хтось врятується, адже не весь ескадрон понищить Длугопольський, хтось утече, і добре — буде зайвий свідок його, Тимченкового, героїчного подвигу…

Вони наздогнали ескадрон уже на виїзді з міста. Іван Іванович тримався поруч Вариводи, йому не хотілося відпускати його від себе. Звичайно, зять і сам добре знав дорогу до Іванополя, а вже там міг розпитати людей про путівці на хутір Боричі, однак Івану Івановичу вдалося довести: на все це доведеться витрачати час, а він проведе ескадрон через ліс відомим йому путівцем: червоноармійці зможуть непомітно оточити хутір і вдарити по бандитах несподівано.

Логіка в цьому була, й Варивода погодився: дивився на Івана Івановича приязно — виявляється, тесть гарна людина й зовсім своя, а він чомусь відчував до нього підсвідому неприязнь…

Ескадрон ішов легкою риссю, здіймаючи за собою хмару куряви, і раптом Іван Іванович уявив, що за ним не бійці з червоними зірками на кашкетах, а свої з тризубами, й попереду надимається вітром рідний жовто-блакитний прапор. Й ген-ген навколо прибрані вже поля — його Україна, він господар! Велика неозора земля, райська земля, хлібна земля, заможна й благодатна. Й люди живуть на ній статечні й багаті, такі, як він, а босота з червоними зірками, що гарцює позаду, змінила шаблі на орала й ходить за плугом по його полю — хай ходить, хай працює, споконвіку так було: один пан, а решта — бидло…

І якби не Фрося!

Згадка про Фросю засмутила Івана Івановича — сидить у темному льосі, либонь, плаче, та