Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

чомусь охрестили Кляксою, а тепер Клякса привела п’ятеро цуценят, і жодного чорного. Вона влаштувалася у закутку під металобрухтом і нікого не підпускає туди, проте цуценята дорослішають і нахабнішають, одному з них сподобався саме Олег Данилович, і він не відстає від нього, поки не одержить ласого шматочка.

— Забери його додому, — легковажно запропонувала Наталя.

Олег Данилович уявив, як зустріне нового пожильця Серафима Володимирівна, й не погодився. Він узагалі рідко коли не погоджувався з Наталею, та цього разу почав доводити безглуздість такого вчинку, підвів очі й знову побачив Яковлєва. Видно, Наталя прочитала на його обличчі збентеження, бо запитала:

— Знайомий?

— Мій — відносно. Олекса Яковлєв.

— А-а… Йому подобаються ресторани. — Наталя навіть не поворухнулася, сиділа, спершись підборіддям на сплетені пальці.

— З ним вродлива жінка… — вихопилося в Олега Даниловича.

Але Наталя сприйняла це повідомлення байдуже:

— Олекса водився тільки з вродливими.

— Смак у нього непоганий, — схвалив Олег Данилович. Лише тепер Наталя озирнулася.

— Вона справді вродлива, — сказала. — Ефектна жінка і вміє подати себе.

— Найвродливіша все ж ти, — переконливо мовив Олег Данилович, — бо вродливішої взагалі не може бути.

— Лестун…

Олег Данилович палив у келихи густої і справді смачної (“ще з довоєнних запасів”, як рекламували її в “Континенталі”) мадери.

Сьогодні вони вирішили пошикувати. Пляшка мадери, кава й півдюжини тістечок значною мірою підірвали їхній бюджет, та все ж Олег Данилович зважився на це: вчора у губвиконкомі оголосили наказ за підписом голови, в якому було сказано, що “завідуючому гаражем тов. Яновському Олегу Даниловичу оголошується подяка з врученням грошової премії”. Премії Олег Данилович, правда, ще не одержав, та, передбачаючи майбутні блага, запропонував податися до самого “Континенталю”. Наталя, сміючись, заявила, що він, хоч і скромний радянський службовець, все ж не може позбутися полковницьких звичок. Однак Олег Данилович досить аргументовано довів їй: що-що, а такий досвід пролетаріат опановує швидко — аби були гроші… Та й взагалі, хіба ресторани лише для непманів?

Наталя довго, на думку Олега Даниловича, надто довго вирішувала, що їй одягнути. Для нього це не становило жодних проблем, бо мав лише один вихідний костюм і три сорочки, краваток, правда, було кілька, але знав, що Наталі подобається бордова у білі горошки — її і пов’язав.

А Наталя витягнула дві сукні, потім повісила їх назад до шафи й приміряла білу шовкову кофту й темно-синю спідницю.

Олег Данилович заплескав у долоні й заявив, що біла кофта їй личить найбільше, а Наталя тільки зиркнула на нього відчужено — виявилось, до темно-синьої спідниці нема туфель. Зрештою, зупинилися на сірій з якимись химерними квітами сукні, до неї пасувала низка штучних перлів — це й вирішило справу. От і зараз Наталя перебирала на грудях, як чотки, перлини в намисті, а Олег Данилович милувався її акуратно підстриженими та випещеними нігтями. Свої руки він ховав: хоч сьогодні після роботи й мив щіткою, все ж довести нігті до ідеального стану не зміг.

Наталя побачила його нехитрий маневр і зауважила:

— Декабристи працювали у сибірських копальнях і не соромилися своїх мозолів.

— Якби я був хоч трохи схожий на декабристів! Вони свідомо йшли на смерть заради ідеалів…

— А ти подумай, любий: іноді на смерть легше піти, знаючи, що на тебе дивляться сотні очей, ніж приректи себе на брудну чорну роботу.

— Толстой орав землю й не соромився цього, маєш рацію.

— Толстой був один на всю Росію. Толстой міг учинити все, крім підлоти. Можна бути неправим, але чесним перед собою. — Наталя допила мадеру, з’їла тістечко, акуратно витерла підмальовані для “Континенталя” губи й заявила: — Знаєш, мені чомусь розхотілося сидіти тут. Підемо в парк?

— З величезним задоволенням, — не роздумуючи відгукнувся Олег Данилович, бо і йому ресторанне повітря тепер видавалося задушливим.

32

Зранку Фрося збігала на базар, потім порпалася на грядках. Сергій сьогодні вдома не обідав, були полкові навчання, і Фрося, перекусивши нашвидку, прилягла на канапі. Не помітила, як задрімала. Легкий сон зморив її. Начебто спала, а може, й не спала, видівся їй світлий день на лісовій галявині поміж беріз, осінь уже позолотила листя, й це золото сяяло на тлі синього, темнуватого, але все ще прозорого неба.

Фрося лежала горілиць у траві. На галявині, хоч уже почалася осінь, цвіли сині дзвіночки й великі ромашки, дзвіночки видзвонювали якусь золотисто-блакитну мелодію, Фрося чомусь не чула, а бачила цю мелодію, точно таку, як золотаве березове листя у безкінечному небесному просторі. Мелодія нараз підхопила Фросю й понесла над лісом: вона напевне знала, що зробилася невагомою й летить, і це сповнило її досі незнаним блаженством — вперше в житті побачила світ з висоти пташиного польоту.

Фросі захотілося співати, вона знала, яку пісню має співати, слова пам’ятала й повторювала їх — “я б землю покинув і в небо злітав…” — та мелодію забула, точніше, все навколо заглушила музика синіх дзвіночків — урочиста й величава.

Зненацька музика стихла, Фрося знову лежала серед квітів, тільки тепер були ромашки й волошки, дивовижне поєднання білого, синього й жовтого кольорів; Фрося плела з квітів вінок, потім сіла і вбралася в нього, завмерла, як лісова мавка, й слухала дихання лісу.

Потім почула голоси: розмовляли чоловіки, й один голос був батьків.

— Давай, хлопче, — сказав батько, — не зволікай, скачи швидше, аби не запізнитися.

Фросі було важко розлучатися з чудовим, як казка, сном, але вона вже прокинулася і сіла на канапі. Розмовляли в сусідній кімнаті — батько напучував хлопця, з яким приїхав позавчора після своїх звичних мандрів по селах. Фрося згадала того хлопця: симпатичний, веснянкуватий, у синій сатиновій сорочці й свитці домотканого сукна.

— Отже, — вів далі батько, — шуруй до ресторану, там у сараї стоїть моя бідарка, запрягай — і до Ситовки. У Ситовці пересядеш на свого коня — й верхи до Іванополя, жени жеребця наметом, аби потрапити на місце до третьої. Не пізніше третьої. Передаси отаманові: все, як і домовлялися: Тимченко виводить ескадрон, Варивода повірив йому й червоноармійці вже сідлають коней. За чверть години приїдуть сюди за мною, і я поведу ескадрон до Іванополя, засідка за селом, отаман усе знає, жодних змін, так і скажеш.

— Зрозумів, — одповів хлопець.

— То чого стоїш?

Грюкнули двері, а Фрося все ще сиділа — розгублена. Нарешті збагнула: її батько зараз поведе ескадрон на Іванопіль, а там — отаманова засідка. Десь за Іванополем, а ескадрон очолить Сергій. Отже, засідка…

Фрося скрушно опустила руки: не може такого бути… Проте чула на власні вуха: засідка за Іванополем…

Зіскочила з канапи, розчахнула