Марина та Сергій Дяченко - Печера

Я хочу, щоб ви знали: своєю виставою… я ж просив, я ж попереджував!., своєю виставою ви, здається, занапастили Паулу.

Стало тихо. Не шуміли під вікнами, і навіть бур’яни, які розрослися за літо у квіткових ящиках на балконі, не шелестіли під першим осіннім вітром. І мовчав цвіркун, що оселився на кухні.

— Ви реалізувалися, — сказав Тритан пошепки. — Ви це зробили, вас є з чим поздоровити… Ви змусили їх думати про Печеру, про те, яка Печера бридка й страшна… Ви ніколи не бачили, як тисячі людей пруть одні на одних, стіна на стіну. Як вибухають… бомби, і летять на всі боки руки й ноги, виснуть на деревах… Війна… Ви такого слова… не усвідомлюєте. І ви, зрозуміло, не уявляєте, як це — на сто замків замикати двері, ходити по вулиці озираючись, заходити у власний під’їзд, тримаючи напоготові сталеву болванку… Як це — боятися за дочку, яка повертається зі школи. І нічого, нічого з цим страхом не вдієш. Ви ніколи… Ви змусили добрих глядачів плакати за бідолашними закоханими й боятися злого єгеря. А килимове бомбометання?! А ядерні боєголовки?! А мільйон закоханих, винищених за один день?! А ями, де по коліно води, де людей тримають місяцями? А «пелюстки»… Коли йдеш по чорному полю, і трава розсипається в тебе під ногами, з таким характерним… тріском…

Раман ковтнув слину.

Тритан Тодін стояв у дверях, хоч йому не так просто було втриматися на ногах. Раман ніколи не думав, що єгер може переживати такі почуття.

Чоловік, що стоЯв у дверях, побачив його реакцію. Губи його розтяглися в щось схоже на посмішку:

— Так, дивуйтесь. Дивуйтеся, пане Вічний Режисер.

— Що ви казали про Паулу? — запитав Раман хрипко.

Тританова посмішка перетворилася на вишкір:

— Паула… Обставини склалися так, що сам факт існування Паули… є загрозою сучасній цивілізації. Сьогодні, за відсутності координатора Охоронної глави, мені вдалось домогтися відстрочки… Бо Охоронна й Пізнавальна тягнуть, як завжди, в різні боки. Бо сьогодні мене ще слухали… Проте завтра…

— Тільки торкніться до неї, — сказав Раман, раптом відчувши в собі досить сили, щоб підвестися з крісла, — нехай тільки її торкнуться, співкоординаторе, і я…

— Дурень ви, — сказав Тодін тихо. — По-перше, після сьогоднішнього я вже не співкоординатор. По-друге… що ви знаєте про вакуумну бомбу, сааг сім тисяч-прим?!

На якусь мить Раманові здалося, що Тодін з’їхав з глузду.

— Що? — перепитав він механічно.

— Сааг сім тисяч-прим, — втомлено сказав Тритан, — це ваш ідентифікаційний номер у базі даних… у великому комп’ютері Триглава.

Знов стало тихо, однак осінній вітер цього разу осмілів, і бур’яни в квітковому ящику зашелестіли неголосно й сухо, наче папір.

— Де Паула?! — різко запитав Кович.

Тодін відвернувся:

— Про Паулу треба було думати раніше. І вам, та й… Якби ж я знав, що це буде ТАКА вистава! Я б не зупинився перед тим, щоб підпалити весь ваш… театрик…

Він розвернувся й рушив до виходу, перекидаючи на ходу якісь табурети, коробки, що давно заполонили безнадійним мотлохом просторий передпокій Раманової квартири.

Раман хотів кинутися вслід, але в нього підкосилися ноги. Лікаркам-реготухам зі «швидкої» треба було вколоти йому щось ефективніше.

* * *

Тритан повернувся, як і обіцяв, до півночі; чверть на першу прийшла машина, а ще через п’ять хвилин задзвонив телефон, і, ймовірно, повідомлення було радісне, бо машина пішла в ніч, піймавши облизня, а Тритан, до якого ненадовго повернувся звичайний розслаблений стан, обійняв Паулу й пригорнув її до себе так, що трохи не хруснули ребра.

— Ми не поїдемо? — спитала вона, напівзадушена.

— Ми поїдемо завтра, — сказав він неуважно. — Чи навіть післязавтра… А може — чом би й ні? — взагалі не поїдемо… Лягаймо спати.

Та спати не довелось.

Вони дуже довго лежали в темряві, взявшись за руки; в обох не було сили на кохання, обоє не могли заснути.

— Випиймо мікстури? — запропонувала Паула пошепки.

— Випиймо, — теж пошепки погодився Тритан. — Тільки краще не мікстури, а вина…

Паула радісно погодилась, Тритан устав, поліз у шафу і знайшов там коробку довгих, мов сталактити, кручених зелених свічок:

— Влаштуймо собі «Ніч»… Ресторанчик «Ніч», ти пам’ятаєш?

«Що мені подобається, Пауло, то це можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі — виходиш у день чи у вечір…» — «Вибачте, а котра година?» — «Пів на сьому. Ви поспішаєте?» — «Ні…»

Шкода, подумала Паула, що не можна вийти звідси, з цієї ночі, у день чи вечір. У сонячний день три місяці тому… Чи рік… Чи принаймні через рік…

Тритан чаклував, прилаштовуючи свічки навколо стола. І на спинку стільця, і на шафу, й на підлогу, і перед дзеркалом; Паула сиділа на ліжку, підібгавши ноги, й дивилась, як перевтілюється кімната.

— Бачиш, Пауло… Є речі, про які не можна сказати. Які можна тільки зробити.

Паула примружилася. Кімната потопала у свічках, кімната пливла, мов корабель серед зірок, жовтогарячі вогники нагадали їй про виставу, про смолоскипи, про музику, від якої мороз по спині, про попелястоволосу дівчину і про Ковича, як він стояв під час поклону, яке в нього було лице…

Їй не хотілося вина. Вона тільки пригубила високий келих.

…Безмежний зелений простір. Сині квіти зливаються з синім небом… Мчать назустріч, назустріч, назу… Наче падає літак… Зараз уріжеться, впаде у волошки, зараз…

— Як я втомився, Пауло, — сказав Тритан, і язички свічок зеленими цятками відбилися в його очах. — Як я скажено втомився…

Пахло розтопленим воском.

Вона тицьнулася лицем у теплі груди свого чоловіка.

Вона пам’ятала всі його запахи. Вона вірила в нього, як рибалка під час шторму вірить у свій човен. Як акробат під куполом цирку вірить у невидимий тросик страховки.

— Тритане, я…

Рівно й високо стояли жовті язички свічок.

— Так, маленька. Не турбуйся. Усе буде в повному порядку.

* * *

Печера мовчала. Печера наче поменшала; нижче опустилася стеля, повужчали коридори, царна йшла вперед, здригаючись на кожному кроці, ніби боячись уткнутися врешті-решт у глуху стіну, яка все замкне.

Ніде не дзюрчала вода. Мох під ногами був сухий і ламався з ледь чутним характерним тріском.

Лишайники добиралися до самої стелі, відмерлі їхні клапті звішувалися гірляндами. Царна йшла, пригинаючи голову, боячись зачепити зеленуваті клапті напруженим білим вухом.

Не вовтузились комахи у вологих щілинах. Не лопались оболонки личинок. Царна йшла й чула тільки себе.

І, може, ще трошки — вітер.

Царна йшла; їй здавалося, що її кличуть, але це не був заклик самця, це не був заклик джерела чи запах вільного пасовиська;