Юрій Володимирович Сорока - Хотин

підставляючи обличчя осінній прохолоді. Перед собою, далеко попереду, бачив лише легку, як пір'їна, вершницю на чорному коні. В голові діялося казна-що, але він знав напевне, що повернути назад не зможе, навіть якби ця дорога вела до самого пекла…

Нарешті будинки залишилися позаду. Обабіч дороги здійнялися розложисті липи, а десь унизу зашумів Смотрич. Вершниця спинилася. Мовчки чекала його наближення.

Під'їхав. Чомусь ратище у руці стало важким, і комір стиснув пересохле горло. Рвонув його вільною рукою, посипалися срібні ґудзики на рідку, вигорілу від сонця траву. Жадібним поглядом уп'явся в обличчя, що його сотні разів бачив перед собою, заплющивши очі. Мовчав, не знаючи, з чого почати безліч разів прокручену в пам'яті розмову.

— Вітаю, лицарю, — озвалася першою Юстися.

Максим усе ще мовчав. Язик присох йому до піднебіння, і лише очима їв її образ.

— Ну, що ви, минулого разу, коли я вас бачила, ви були сміливішим і в бою, і в розмові.

— Вітаю вас, пані, — нарешті вимовив Максим.

— Як ваші рани?

— Дякую, добре. Я за них і забув. Уже й нових не порахувати.

Юстися подивилася довкола.

— Хотіла поговорити з вами, але не про людські очі. Ходім-но лишень під липи, — і, скочивши з коня, узяла його за повід. Максим теж скочив на землю і приєднався до Юстисі. Схилився очима до землі, і яким незграбним собі здавався поряд із нею, такою легкою і граційною у чарівній сукні, парчевому кунтушику, отороченому куницями, і гарненькому капелюшку над охайною зачіскою. Намагався притримати шаблю, лядунку, порохівницю, що ляскали біля пояса, почали раптом заважати довгі поли жупана.

— Ну як ви живете? — з посмішкою запитала Юстися, коли вони заглибились у гай.

— Дякую, пані, не жаліюсь. Б'ємо ось турка…

— Ви не образилися на мене тоді, що не змогла довше полікувати вас? Я вважала, що серед своїх вам буде безпечніше.

— Що ви, пані! Я дуже вдячний вам. Адже ви теж наразили себе на небезпеку.

— То пусте. Цікаво, а що ви не поділили з майбутнім зятем Конєцпольського?

— Прошу?

— А ви не знали? Цікаво! У поединку ви зарубали пана Маєвського, що був військовим товаришем польського коронного гетьмана пана Конєцпольського і готувався стати його зятем.

— Мені шкода, пані, — схилив голову Максим.

— Ну що ви, адже й вам дісталось. І все ж таки?

— Вони назвали мене хлопом і наказували зняти шапку і вклонитись.

— Ну то індик Маєвський мав справедливу кару. Ви би бачили, що тут почалось…

Раптом Максим згадав Грабовського. Він хвилину вагався, чи казати Юстисі. Вона це помітила.

— Ви щось маєте сказати?

— Так, пані Грабовська. Я був трохи знайомий із вашим чоловіком…

— Були? Чому були? — насторожилась Юстися.

— Очевидно, ви ще не мали звістки… Пан Грабовський загинув.

— О, Єзус Марія! Це неправда! — скрикнула вона.

— На жаль, правда. Він вирушив із нами до Кам'янця, але в дорозі був бій з татарами… Його вбили стрілою. У серце.

Юстися довго мовчала, розмірковуючи про почуте. Гучко стугоніла у скронях кров. Згадала Марека. Він був добрий до неї, але… І промайнуло у голові: «Вільна! Вільна!» Стало соромно за потаємні думки, на мить пригадався чомусь золотий ланцюжок і сердечко, всіяне діамантами. А потім відразу гнівний голос Марека: «Твій батько був хлоп! Мусиш мати за честь бути малжонкою уродзоного шляхтича!» І знову: «Вільна! Тепер вільна!» І з очей Юстисі бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і беззвучно плакала, тільки ледь-ледь здригалися під кунтушиком тонкі плечі. Максим стояв, опустивши руки, і не знав, що мовити. Тепер він тут зайвий. Вона побивається за ним, вона його кохала. Усе склалося так, як і має скластися… І що він собі надумав? Хлоп-утікач, нехай тепер і козак, і не бідний, що з того? Хіба їй тут добра мало… Хіба він зможе дати їй те, що вона мала з Грабовським? Та де там! У ліпшому випадку козацький хутір у запорізькій паланці… Їй, що бачила Кам'янець, Львів, Варшаву! Вдові військового товариша гетьмана Ходкевича. Ех! Їхав би собі за ворота, не розглядався на всі боки. Краще б і не бачив!..

— Вибачте, пані. Я співчуваю вашому лихові, — чужим голосом витиснув із себе Максим. — Сподіваюсь, усе владнається. Де могила вашого чоловіка, запитаєте у ротмістра Віденського. Мені час, прощавайте!

Заніміла нога знайшла стремено, відштовхнувся від землі — і ось уже в сідлі.

— Но, гнідий! — крикнув несамовито.

Кінь зірвався з місця і поніс вершника у напрямку шляху, що ним щойно ніс його, повного надій і сподівань.

— Стій! — почув за плечима. — Стій, благаю!

Не вагаючись, знов опинився на землі. Кинувся назад.

— Юстисю!

Пригорнув до себе.

І раптом відчув усім тілом, як вона притислася до нього, тремтячими руками вчепившись у цупке сукно жупана, що пропахло порохом, тютюном і пилом сотень верст українських шляхів.

— Не кидай мене, козаче! — почув шепіт.

— Кохана моя, — ледве вимовив.

Шумів затиснутий між скель шалений Смотрич, куйовдив вітерець пожовкле листя лип. Десь дуже здалека долинали голоси людей, ревіння худоби. А вони стояли і боялися поворухнутися. Боялися, що їхнє несподіване щастя вислизне з рук, і доля знов розкидає їх, таких далеких і таких близьких, серед жорстокого світу. Серед крові, зла, серед бурхливих лихоліть і військових буднів. Не вірили самі собі, не вірили тому, кого стискали в обіймах. І лише насолоджувалися тим, що доля подарувала у цю солодку мить. І пили це щастя, жадібно, не думаючи про майбуття, не оглядаючись у минуле. Пили разом, хоча майже не знали одне одного, були на різних сходинках суспільного стану. І від цієї невідповідності здоровому глуздові п'яніли ще більше, мов від столітнього вина, мов воїни на полі бою серед кривавих рік і переможних криків.

Загін Віденського проминув міську браму і попрямував, відхиляючись на південний захід, повз смугу узлісся. Важко навантажені вози повільно тяглися, віддаляючись від міцних кам'янецьких мурів і стрімких скель. Годі було й думати про швидкість: коні натужно впирались у землю, везучи такі необхідні війську хліб, борошно, крупи, пастрему, копчену рибу, м'ясо, порох, свинець та олово. Віденський тривожно поглядав довкола, очікуючи появи татар. І ті не примусили на себе довго чекати. Чорною мошвою вкрили обрій і з гиком кинулися на невеличкий загін, переобтяжений вантажем. Чули, як степові шакали, легку здобич. Поганяли своїх кошлатих коників, вимахували кривими шаблями.

Врятувало те, що від'їхали зовсім не далеко, всього півтори версти. У місті помітили, в яку халепу потрапив Віденський, і відчинили браму, що з неї вихопилася хоругва драгунів. Драгуни чвалом полетіли на