Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

сина я тебе вітаю, бо думав, що вже більше тебе не побачу. Неси ж мужньо свій тягар і пам’ятай, що тисячі матимеш товаришів у нещасті, котрі втратять дружин, дітей, батьків, рідних і приятелів. І як зникає крапля в океані, так нехай і твоя біда у морі спільної біди зникне. Коли для вітчизни милої настали страшні часи, той, хто мужній і меч при боці носить, не оплакуватиме своїх втрат, а на допомогу матерій своїй спільній поквапиться і або в совісті знайде спокій, або славною смертю поляже й вінець небесний, а з ним і вічне блаженство дістане.

— Амінь! — мовив ксьондз Муховецький.

— О милостивий князю, ліпше б її мертвою побачити! — ридав рицар.

— Плач же, бо велика твоя втрата, і ми з тобою плакатимемо, позаяк не до поганинів, не до диких скіфів, не до татар, а до братів і товаришів зичливих приїхав ти, тому скажи собі так: «Сьогодні над собою плачу, а завтра вже не моє!» — бо знай, що завтра на бій вирушаємо.

— Із вашою князівською ясновельможністю я хоч на край світу піду, але втішитися я не можу, бо так мені без неї тяжко, що от не можу, не можу…

І сердешний жовнір то за голову хапався, то пальці кусав, щоб ридання притлумити, то знову впадав у страшний розпач.

— Ти сказав: «Хай буде воля твоя!» — суворо мовив ксьондз.

— Амінь, амінь! Волі його я віддаю себе, тільки… з болем… не можу впоратися, — відповів уривчастим голосом рицар.

І видно було, як він бореться, як змагається із самим собою, аж страждання його змусили усіх просльозитися, а хто дуже чулий, як, скажімо, пан Володийовський і пан Підбип’ята, ті просто ридма ридали. Останній руки на грудях схрещував і жалібно повторював:

— Братику, братику, вгамуйся!

— Слухай! — сказав зненацька князь. — Мені повідомили, що Богун звідси до Лубен помчав і у Василівці моїх людей перебив. Тому наперед не впадай у відчай, бо, може, вона йому й не дісталася — чому ж тоді він до Лубен пішов?

— Авжеж! Цілком можливо! — вигукнули офіцери.

Господь утішить тебе.

Пан Скшетуський розплющив очі, ніби не розуміючи, що кажуть, але раптом у голові його сяйнула надія, і він, як стояв, кинувся князеві до ніг.

— О ясновельможний князю! Життя, кров! — волав він.

І не міг сказати більше ні слова. Він так заслаб, що панові Лонгінусу довелося підняти його й посадити на лаву. Проте з намісникового обличчя було вже видно, що він ухопився за цю думку, як потопельник за соломину, і що душевний біль його трохи ущух. Товариші роздмухували цю іскорку, кажучи, що, може, князівну свою саме у Лубнах він і знайде. Відтак одвели його в іншу хату й принесли меду і вина. Намісник хотів випити, але через судому, що стискала йому горло, не міг. Натомість його вірні товариші пили, а підпивши, почали обіймати рицаря, цілувати й дивуватися з його худини й ознак хвороби, що були помітні у нього на обличчі.

— Ти як із хреста знятий! — сказав опецькуватий пан Дзік.

— Напевно, кривдили тебе там на Січі, їсти й пити не давали?

— Розкажи, що з тобою було?

— Якось іншим разом, — відповів кволим голосом пан Скшетуський, — Поранили мене й прохворів я.

— Поранили його! — вигукнув пан Дзік.

— Поранили, хоч і посол, — докинув пан Слешинський.

І обидва глянули один на одного, дивуючись козацькій зухвалості, а потім обнялися з великої до пана Скшетуського прихильності.

— А ти бачив Хмельницького?

— Аякже.

— Подайте його сюди! — кричав Мігурський. — Ми його враз на гамуз поб’ємо!

За такими розмовами минула ніч. Над ранок стало відомо, що і другий загін, посланий у далеку вилазку до Черкас, повернувся. Загін, звісно, Богуна не догнав, а отже, й не зловив, але привіз дивні відомості. А ще він доставив чимало узятих дорогою людей, котрі два дні тому Богуна бачили. Вони сказали, що отаман, напевно, за кимось гнався, бо всюди розпитував, чи не бачив хто огрядного шляхтича, котрий утікав із козачком. При цьому він страшенно поспішав і мчав стрімголов. Люди геть усі ручалися, що не бачили, аби Богун віз якусь панну, бо якби вона була, вони б неодмінно її побачили, адже семенів при Богуні було небагато. Нова надія й нова турбота лягли на серце панові Скшетуському, бо повідомлення ці були для нього просто незрозумілими.

Він ніяк не міг збагнути, чому Богун помчав спершу в бік Лубен, накинувся на василівський гарнізон, а потім ураз повернув на Черкаси. Те, що Гелени Богун не викрав, здавалося певним, бо пан Кушель зустрів Антонів загін, у якому її не було, люди ж, приведені тепер із боку Черкас, не бачили її і серед Богунових козаків. Де ж тоді вона могла бути? Де сховалася? Чи втекла? Якщо так, то у який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а у Черкаси чи Золотоношу? Адже Богунові загони вочевидь когось переслідували і на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Але чому знов-таки розпитували вони про шляхтича із козачком? На всі ці запитання намісник не знаходив відповіді.

— Радьте ж, кажіть, поясніть, що все це означає? — просив він офіцерів, — бо у мене в голові усе це не вкладається!

— Я гадаю, що вона має бути у Лубнах, — почав пан Мігурський.

— Не може цього бути, — заперечив хорунжий Зацвіліховський, — бо якби вона була в Лубнах, Богун мерщій сховався б у Чигирині, а не пішов би у бік гетьманів, про розгром яких знати іще не міг. А якщо ж він семенів розділив і кинувся двома дорогами, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, тільки за нею.

— Але ж він про старого шляхтича і козачка розпитував?

— Не треба на це великого sagacitatis[109], аби здогадатися, що коли вона тікала, то не в жіночому вбранні, а, певно, перевдягнена, щоб сліду за собою не лишити. Тож я й думаю, що отой козачок — то вона.

— О! Це правда, це правда! — притакнули інші.

— Ба, а хто ж тоді огрядний шляхтич?

— От цього вже я не знаю, — відповів старий хорунжий, — але про це можна й розпитати. Мусять же хлопи знати, хто тут був і що тут сталося. Давайте-но сюди господаря цієї хати.

Офіцери притьмом кинулися по господаря і невдовзі привели за комір з обори підсусідка.

— Хлопе, — звернувся до нього хорунжий Зацвіліховський, — чи був ти тут, коли козаки із Богуном на двір напали?