Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

class="p1">Селянин, як водиться, почав присягатися, що не був, що нічого не бачив і ні про що не знає. Але пан Зацвіліховський знав, із ким має справу, тому сказав:

— Так я й повірив, що ти, поганський сину, під лавкою сидів, коли двір грабували! Скажи це комусь іншому, бо ось лежить червоний золотий, а там челядник із мечем стоїть — вибирай! На додачу ще й село спалимо, кривда убогим людям через тебе станеться.

Аж тепер підсусідок почав розповідати, що бачив. Коли козаки заходилися гуляти на присадибному майдані, він укупі з іншими пішов побачити, що діється. Почули вони, що княгиню і князів убито, що Миколай отамана поранив і що той як неживий лежить. Що сталося з панною, вони не могли допитатися, але наступного дня удосвіта почули, що вона утекла зі шляхтичем, котрий прибув із Богуном.

— Он воно як! Он воно як! — примовляв пан Зацвіліховський. — Маєш, хлопе, червоного золотого. Бачиш, кривди тобі не вчинили. А ти бачив того шляхтича? Чи не з околиці він?

— Бачив я його, пане, але він не тутешній.

— А який він на вигляд?

— Огрядний, пане, як піч, із сивою бородою. А проклинав, як дідько. Сліпий на одне око.

— О Господи! — сказав пан Лонгінус. — То це ж, либонь, пан Заглоба!.. А хто ж тоді, га?

— Заглоба? Постривай-но, ваша милость! Це може бути! Вони у Чигирині із Богуном знюхалися, пили і в кості грали. Це може бути. Це його парсуна.

Тут пан Зацвіліховський знову звернувся до селянина:

— І шляхтич цей утік із панною?

— Атож. Так ми чули.

— А Богуна ви добре знаєте?

— Ой-ой, пане! Адже він тут місяцями сидів.

— А може, цей шляхтич із його волі панну викрав?

— Та що ви, пане! Він Богуна зв’язав і жупаником обмотав йому голову, а панну, кажуть, викрав, тільки її й бачили. Отаман вив, як сіромаха. А вдень звелів прив’язати себе між кіньми і до Лубен помчав, але не догнав. Потім подався в інший бік.

— Слава тобі Господи! — озвався Мігурський. — То вона може бути у Лубнах, а те, що за нею і до Черкас гналися, нічого не означає: не знайшовши її там, спробували там.

Пан Скшетуський уже стояв навколішки й ревно молився.

— Оце то так! — бурчав старий хорунжий! Не сподівався я, що Заглоба таке учворить. Із таким битим Жаком, як Богун, осміливсь задиратися! Щоправда, до пана Скшетуського він ставився вельми прихильно за той мед лубенський, який ми вкупі у Чигирині пили, і не раз мені про це казав, і шляхетним кавалером його величав… Так-так! У мене це аж у голові не вкладається, бо і на Богунові гроші він випив чимало. Але щоб Богуна зв’язати і панну викрасти! — такого сміливого вчинку я від нього не чекав, бо мав його за буяна і боягуза. Та хоч він і спритний, але вигадник великий, а в таких людей уся відвага — на язиці.

— Хоч би який він там був, а князівну від розбійницьких рук урятував, — зауважив пан Володийовський. — А оскільки, як видно, на вигадки він мастак, то неодмінно з нею ворогів спекається і в безпеці буде.

— Він же й своїм життям ризикує, — знову озвався Мігурський і, звернувшись до пана Скшетуського, сказав:

— Утішся ж, товаришу наш любий!

— Ми всі у тебе ще боярами будемо!

— І вип'ємо на весіллі.

А Зацвіліховський додав:

— Якщо він за Дніпро тікав і дізнався про корсунський розгром, то мав до Чернігова звернути, а отже, ми його у дорозі наздоженемо.

— За щасливе завершення усіх турбот і злигоднів нашого приятеля! — вигукнув Слешинський.

Усі почали виголошувати вівати на честь пана Скшетуського, князівни, їхніх прийдешніх нащадків і пана Заглоби, і так минула ніч. На світанку просурмили у похід. Військо вирушило на Лубни.

Похід відбувався швидко, бо князівські загони йшли без обозів. Спробував пан Скшетуський із татарською хоругвою вперед вирватися, але був іще надто виснажений, тому князь тримав його при своїй особі, а ще хотів дістати звіт про намісникове послування на Січ. Рицар із подробицями розповів, як їхав, як напали на нього на Хортиці й на Січ доправили, тільки про те, як розводив церемонії із Хмельницьким, промовчав, аби не здалося, що вихваляється. Найдужче схвилювало князя повідомлення про те, що у старого Гродзицького немає пороху і що через це довго оборонятися він не обіцяв.

— Страшенно жаль, — мовив князь, — бо фортеця могла б неабияк завадити заколоту і шкоди завдати теж. Жовнір він великий, пан Гродзицький, справжня Речі Посполитої decus et praesidium[110]. Чому ж він до мене по порох не послав? Я б Йому із лубенських складів дав.

— Певно, гадав, що великий гетьман ех officio[111] мав про це пам'ятати, — відповів пан Скшетуський.

— Певно, так… — сказав князь і замовк.

Однак по хвилі заговорив знову:

— Великий гетьман — жовнір старий і досвідчений, але надто самовпевнений, чим себе й занапастив. Адже він до цього заколоту ставився легковажно, а коли я запропонував прийти йому на допомогу, взагалі до цього байдуже поставився. Не хотів ні з ким славою ділитися, боявся, що мені звитягу припишуть…

— Так і я вважаю, — поважно мовив Скшетуський.

— Батогами мав намір Запорожжя заспокоїти, і от що вийшло. Бог покарав гординю. Гординю, яка й самому Богові нестерпна. Гине наша Річ Посполита, і, здається, тут на кожному лежить провина…

Князь мав слушність, бо навіть на ньому самому лежала провина. Ще не так давно, коли він із паном Александером Конецпольським за Гадяч позивався, князь вступив у Варшаву з чотирма тисячами людей, котрим наказав у сенаторську палату увірватися і всіх рубати, якщо його змусять у сенаті присягати. А чинив він так не через що інше, як через гординю, котра не хотіла дозволити, аби його присягати змусили, слову князівському не вірячи.

Може, цієї миті він пригадав собі той випадок, бо замислився і далі їхав уже мовчки, блукаючи очима по широких степах, що обступали битий шлях, а можливо, думав він про долю цієї самої Речі Посполитої, яку любив усіма фібрами своєї палкої душі й для якої, здавалось, наближався dies irae et calamitatis[112].

Аж ополудні на високому березі Сули показалися круглі маківки лубенських церков, блискучий дах і шпилясті вежі костьолу святого Міхала. Військо поволі входило у місто, і тривало це аж до вечора. Сам князь негайно вирушив у замок, у якому, за раніше надісланими наказами, усе мало бути готове в дорогу; хоругви ж розташовувалися на ніч у