Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

місті, що виявилося справою нелегкою, бо заїзд був великий. Дізнавшись про успіхи братовбивчої війни на Правобережжі й боячись селянських заворушень, усе шляхетське Задніпров’я нагрянуло до Лубен. Навіть із далеких околиць поприходили шляхтичі з дружинами, дітьми, челяддю, кіньми, верблюдами і цілими чередами худоби. Поз’їжджалися також князівські комісари, підстарости, найрізноманітніші чиновники шляхетського стану, орендатори, євреї — одне слово, усі, проти кого бунт міг повернути лезо свого ножа. Можна було сказати: у Лубнах відбувається великий щорічний ярмарок, бо сюди приїхали навіть московські купці й астраханські татари, котрі, прибувши в Україну із крамом, затрималися тут через війну.

На базарному майдані стояли тисячі возів найрізноманітніших форм: із колесами, сплетеними з лози, і з колесами без спиць, з одного шматка дерева випиляними, козацькі вози, шляхетські шарабани. Знатніші гості розмістилися у замку і в господах, дрібнота ж і челядь — у наметах під костьолами. На вулицях палали багаття, на яких варили їсти. Всюди були тиснява, метушня і гуло, як у вулику. Найрізноманітніші мундири і найрізнобарвніші кольори: князівські жовніри із різних хоругов, гайдуки, виїзні лакеї, євреї у чорних опанчах, селянство. Вірмени у фіолетових ярмулках, татари у кожухах. Різномов’я, переклики, прокляття, дитячі голосіння, собачий гавкіт і ревіння худоби. Натовпи радісно вітали нові й нові хоругви, вбачаючи у них певність захисту і порятунку. Багато хто пішов під замок горланити славу князеві й княгині. Серед юрби ходили усякі чутки: то казали, що князь залишається в Лубнах, то — що їде аж ген далеко, у Литву, і треба буде туди за ним їхати, то — що ніби він уже розбив Хмельницького.

А князь тим часом, привітавшись із дружиною і повідомивши її про завтрашній від’їзд, журливо дивився на це скопище возів і людей, які потягнуться за військом і будуть для нього як камінь на ногах, затримуючи похід. Він тільки тішив себе думкою, що за Брагіном, у спокійніших краях, усе це розпорошиться, поховається по різних закутках і вже не буде тягарем. Сама княгиня з фрейлінами і двором мала їхати у Вишневець, аби князь із усім військом безпечно й без перешкод міг вирушити у полум’я війни. Приготування у замку було вже зроблено, вози із речами й коштовностями спаковано, харчі повантажено, двір хоч зараз сідати на вози й на коней готовий. А підготувала усе це княгиня Гризельда, котра душу в біді мала таку ж добру, як і князь, і майже рівнялася з ним енергійністю й непохитністю характеру.

Така готовність вельми втішила князя, хоч серце його краялося від думки, ща доведеться покинути лубенське гніздо, де він зажив стільки щастя, де став таким могутнім, де такої слави сягнув. А втім, смуток його поділяли усі — і військо, і слуги, й увесь двір, бо всі були впевнені, що коли князь у далеких краях воюватиме, ворог не дасть Лубнам спокою і улюбленим цим мурам помститься за всі ті удари, які одержить від князівських рук. Отже, плачу й лементу не бракувало, особливо серед жіночої статі й тих, хто тут народився або залишав батьківські могили.

РОЗДІЛ XXIV

ан Скшетуський, обігнавши усі хоругви, першим прискакав до замку, про князівну й Заглобу розпитуючи, але, звісно, нікого тут не знайшов. Тут їх не лише не бачили, а й не чули про них, хоч чутки про напад на Розлоги і про знищення василівського гарнізону сюди дійшли. Замкнувся тоді рицар у своїй квартирі, в цейхгаузі, наодинці з обманутою надією своєю — і жаль, і побоювання, й турбота знову обсіли його. Але він одганяв їх, як поранений воїн одганяє на бойовищі круків і галок, котрі злітаються до нього напитися теплої крові й урвати свіжого м’яса. Його підбадьорювала думка, що Заглоба, такий зугарний на витівки, все ж якось викрутиться і, дізнавшись про поразку гетьманів, знайде прихисток у Чернігові.

Пригадав він, до речі, й того діда, котрого, їдучи у Розлоги, здибав і котрий, як сам сказав, будучи з поводирем пограбований і роздягнений якимось чортом, три дні голий просидів у кагамлицьких очеретах, боячись носа виткнути. Зненацька панові Скшетуському сяйнула думка, що це, либонь, Заглоба пограбував діда, аби для себе й для Ге— лени вдяганку дістати. «Інакше й бути не могло! — повторював собі намісник, і велике полегшення принесла йому ця думка, адже таке перевдягання значно полегшувало втечу. Сподівався він іще й на те, що Господь, невинність оберігаючи, Гелени не залишить, а бажаючи від нього ще більшу ласку для неї мати, вирішив і сам від гріхів очиститися.

Він вийшов із цейхгаузу і пішов шукати ксьондза Муховецького, а знайшовши його і дочекавшись, поки ксьондз утішить парафіянок, попросив висповідати його. Ксьондз повів намісника в каплицю, сів у сповідальні й нахилив вухо. Вислухавши, дав напучення, на розум наставляв, у вірі утверджував, утішав і картав. А картав за те, що не можна християнинові сумніватися у могутності Божій, а громадянинові більше про власне, ніж про вітчизни нещастя бідкатися, бо це своєрідне користолюбство — проливати більше сліз за себе, ніж за народ свій, а кохання своє оплакувати ревніше, ніж загальну біду. Відтак він ці біди, занепад і ганьбу вітчизни у таких піднесених і журливих словах оспівав, що вмить у серці рицаря велику любов до неї пробудив, у порівнянні з якою власні біди здалися йому такими малими, що він уже їх не помічав. Очистив ксьондз його і від жорстокості й ненависті, які помітив у ньому до козаків. «Тим, кого як ворогів віри, вітчизни і спільників поганства, громитимеш, казав він, — як кривдників своїх простиш, серцем не розлютишся і не помщатимеш. А коли цього доможешся, знаю, Господь тебе втішить і любов твою тобі поверне, і спокій тобі пошле…».

Потім він Скшетуського перехрестив, поблагословив і вийшов, хрестом йому на знак покути до ранку перед розп’яттям лежати наказавши.

У каплиці було порожньо й темно, лише дві свічечки миготіли перед вівтарем, відкидаючи рожеві й золоті відблиски на обличчя Христа, виконане в алебастрі й сповнене насолоди і терпіння. Минали години, а намісник лежав непорушно, ніби мертвий, дедалі виразніше відчуваючи, як гіркота, розпач, ненависть, біль, журба, страждання відлягають у нього від серця, виходять із грудей, повзуть, як змії, і щезають десь у темряві. Він відчув, що легше дихає, що в нього ніби вливається нове здоров'я, нові сили, що в голові у нього яснішає і якесь блаженство поймає усе його єство — одне слово, перед вівтарем і перед Христом він