Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

впивалися в тіло, завдаючи пекучих ран. Вологе урочище кипіло, наче окріп, гнилі випари отруювали організм, знесилювали тіло, розладнували нерви. Вночі пущу сповнювали тисячі найдивовижніших звуків — там щось скиглило, верещало, жалібно голосило. Несамовитий гамір мавп, скрипучі голоси папуг, пронизливий писк і стогін, немовби то вили од болю поранені тварини — усе це не давало спати.

За кілька днів мандрівки, які здавалися вічністю, Стефенс, Катервуд та індіанці прорубали через джунглі прохід і добралися до Копана, геть укриті ранами та багнюкою. Вийшли з лісу, глянули запаленими од безсоння очима на групу нужденних мазанок, яка називалась Копаном — і серця в них стислися від розпачу. Виявилося, що там немає і сліду руїн; напевне, повідомлення Фуентеса було звичайна брехня. Спитали про руїни тубільців, але ті лише дивилися на них великими очима й здвигали плечима. Здавалося, що вся експедиція просто непорозуміння.

Пригнічені мандрівники постановили затриматися на кілька днів у селі — треба було поновити сили після тяжкої подорожі й порадитися, що робити далі. Стефенс подумав, що не шкодило б пошукати руїн ще в найближчих околицях села. Джунглі були дуже густі, — хто знає, може, все-таки там щось є. Адже — він помітив — тубільці не відходили далеко од своїх хат, а пущі боялися як вогню.

Трохи відпочивши, дослідники вирушили в зарості дрімучого лісу. Індіанці, які брали участь в експедиції, важкими ножами — мачете — прорубували стежку, а мешканці Копана тим часом зацікавлено стежили за ними. І ось незабаром експедиція стала мов укопана перед величезним муром із кам’яних брил, щільно припасованих одна до одної, але не скріплених розчином. Круті сходи вели кудись угору, в гущавину заростей.

Неможлива річ; біля самого села були руїни, а мешканці навіть не підозрівали про них. «А може, — подумали дослідники, не вірячи власному щастю, — то тільки залишки якоїсь іспанської фортеці?» Це ж тут 1524 року проходив Кортес, поспішаючи до Гондурасу, щоб приборкати тамтешнього повсталого губернатора. А пізніше іспанці вели тут запеклі бої з тубільцями, перш ніж змогли накинути їм своє ярмо.

Але скоро сумніви розвіялися. Крізь густий чагарник видніла якась кам’яна брила. Розкорчувавши зарості, дослідники побачили величезну стелу[79] — чотири метри заввишки і майже метр завширшки та завтовшки. Згори й донизу її вкривали барельєфи з прекрасними малюнками. В куточках і заглибинах ще видніли сліди яскравих кольорів, а це свідчило про те, що зображення на плиті колись були розфарбовані. Попереду виділявся горельєф чоловіка з таким суворим обличчям, яке могло навіяти забобонний страх.

Ці скульптурні роботи викликали подив майстерністю і пильністю виконання. Найдрібніші деталі, найтонші орнаменти були такі чіткі й виразні, немовби їх зроблено не на камені, а вирізано бритвою на якомусь м’якому матеріалі. Від цих гротескних прикрас повіяло давніми-давніми віками. Що ж то були за люди, які так терпляче й завзято видовбували в скелі ці дивні візерунки, а потім зникли, пропали. безвісти, відійшовши в туманну далину минулого? «Та дивацька карикатура людини, — пише Стефенс у своєму щоденнику, — була немовби духом минулих поколінь, які стоять на сторожі своїх старовинних рідних осель».

Заглиблюючись у джунглі, мандрівники відкривали нові й нові стели, поки не налічили їх чотирнадцять. Вони різнилися між собою своєю оригінальністю, але всі були напрочуд багато оздоблені розмаїтими малюнками й знаками.

Уже смеркало, дослідники мусили припинити подальші розшуки й повернути до табору, ошелешені небувалим успіхом.

Удосвіта другого дня до Стефенса прийшов місцевий кравець — метис дон Хосе Марія й урочисто заявив, що вся земля уздовж річки Ріо-Копан, де стоять руїни, — це його власність. Стефенс пирскнув сміхом — настільки безглуздою видалась йому вже сама думка про те, що руїни в джунглях взагалі могли комусь належати, тим більше людині, котра доти не мала про них ніякого уявлення. І він досить зневажливо вирядив кравця.

Але справа, виявилось, була не така проста. З того часу, як Стефенс відхилив претензії кравця, все село почало нехтувати експедицію. Не можна було найняти жодного робітника ані купити шматок кукурудзяного хліба. Тубільцям пропонували ліки, різні блискотливі цяцьки, гроші, але нічого не допомагало — мешканці одностайно відмовлялись од подарунків. Мова йшла вже не про допомогу селян — у країні палала революція, треба було хоча б уникнути небажаних конфліктів з місцевими жителями. Стефенс постановив якось домовитися з метисом і запросив його до, себе.

Дон Хосе прийняв запрошення, але видно було, що його образило зневажливе ставлення прибульців. Стефенс, який звик до капіталістичних стосунків між людьми, був дуже здивований, довідавшись, що метис навіть не думав про зиск. Він чинив так тільки через безкорисливу гордість хазяїна, отож коли Стефенс запропонував йому продати руїни, метиса це ошелешило. Він не міг збагнути, навіщо цим людям купувати оте нікому не потрібне каміння. Дон Хосе став підозріливий і пильний. Переступаючи з ноги на ногу, кравець попросив дати йому час подумати — видно, він зволікав. Надвечір Хосе прийшов знову, усе ще нерішучий, але після довгих переговорів, вони дійшли згоди. Стефенс за п’ятдесят доларів купив у власність руїни міста Копан. Легка посмішка, яка майнула на обличчі метиса, говорила, що дон Хосе вважав американця за справжнісінького бовдура, якого зовсім легко обдурити.

На честь цієї торговельної угоди Стефенс влаштував великий банкет примирення, запросивши всіх мешканців села. Вечір провели дуже дружно, — танцювали, співали; на рожні, сповнюючи повітря апетитним запахом, смажилося порося. Вражені тубільці оглядали стели, страшенно дивуючись, що ці брили були в джунглях так близько від села. Наприкінці американці почастували своїх гостей сигарами, й індіанці розійшлися додому, готові зробити будь-яку послугу щедрим чужоземцям.

Заприятелювавши з тубільцями, Стефенс почав дальші пошуки. Він пробився через джунглі аж до берега річки Ріо-Копан, і тут йому теж всміхнулося щастя: експедиція натрапила на сувору стародавню будівлю, густо обплетену заростями. То було дуже важливе відкриття: гігантська піраміда, споруджена з величезних кам’яних брил. Стефенс і Катервуд почали дертися по сходах, які вели кудись угору через похмуру гущавину дерев і ліан, їх супроводили мавпи; ці звірі вили, пищали і, мов розлючені перекупки, кричали на непроханих гостей.

З вершини піраміди перед мандрівниками відкрився незрівнянний краєвид. Серед плутанини рослин, мов у розбурханому морі, стирчали, скільки око бачило, руїни пірамід, палаців, храмів і окремі кам’яні брили… Дослідників огорнуло таке почуття, ніби вони перейшли межі реального життя й опинилися в якомусь казковому світі привидів. «Місто скидалося, — пише Стефенс, — на барку серед океану — розбиту, без щогл, покинуту