Юрій Косач - День гніву

вид взявся порохом. В замку ляхи покотились. На комендантській башті піднято вже білу хустину. Заслав піддавався до козацької ласки. Ще біля колегіати пручались рештки Лащевої драгунії, в ринку ще рубався отець Жеребило-Лобунський, а намісника Ємйоловського піднято вже на списи, а товстого Машкевича посікли в бернардинському костелі перед самим олтарем. Вже підпалено рундуки й суконницю, вже лемент і ґвалт стояв на підваллі, де збились табори збігців, і вже й руська дільниця валила купами, як на весілля, вже Габачеві молойці починали дуванити дувана й ганятись за шляхтянками…

Це замкове крило брав Семенко ізруч[432], браму за брамою, сіні за сінями. Оборонці-черці, шляхтюри, гайдучня, цивільні люди, навіть панни нелегко поступались. Смалили з мушкетів, наваливши на сходи важкі креденси[433] й гебанові ліжка, запирались у кімнатах і кидались до горл з сікачами, з сокирами, зо стилетами; лягали купою, порубані, але не просились. Щойно, коли почули, що не стало Ємйоловського й на вежах оборонці піддаються, втратили серце. Семенко з молойцями припер їх, не мали вже й пороху, кидались ще хто з шаблею, хто голіруч, щоб загибати. Молойці розбігались по покоях, заволочених димом, виважували вікна, дорубували, котрого живого, а кого викидали живцем через вікна, на дідинець, розбивали скрині, дерли злотоглав, котили медвяні бочки, за коси тягли панянок…

А Семенко стояв, розтирав змертвіле рам’я, і свічада обабіч, на всю стіну, в золочених рамах — котре розколене, бо пальнув у нього, віватуючи, якийсь молодець, котре ще ціле, змеркле від пороху, — мигтіли вогняними кипучими озерами. А Семенко плив ними, юнак-богатирчук, юнак-чародій, і не хвилювалась шарлатна тафля[434], коли підпливали до юнакового дуба зчудовані гнучкошиї лебеді й сікли плесо рожевавими крильми. Прозорокрилі русалочки сновигали над самим свічадом, сідали на краєць дуба й бистрооке гаддя із підводного блідо-зеленого вориння стежило за дубом, й утінка, й хорустіль[435], й бекач зривалась з очерету, й інша озерна птиця бралась над дубом і, чаклована, підлітала за ним аж до самого чорнолісу, що глядівся в свічадо, виглядав юнака-характерника…

— Тягни сюди його, викрутило б йому гирю, скільки поклав молойців, галахура!..

Обсмалені порохом, у покривавлених полотнянках вели битні гайдарі зі сходів, що на горище, ченця. Викурили його вкупі з останніми оборонцями; з горища спасались через вирізи в башточках, їх і стріляли з кружґанку, як горобців, а цього, завзятющого, казали, ледве повалили, либонь ще відбивався стилетом і гризся. Був це хмурий гостровидий чернець, зо стисненими від болю зубами, либонь ледве йшов, кульгав, кров вистігами текла по взятому порохом, страшно худому обличчі, чорні вирла лише спалахували спідлоба: «Молись, собача душко, — приговорювали, — вже тобі тут амінь».

І Семенко здригнувся. В дзеркалі, серед осідаючого пороху й пилу, майнуло це обличчя, знавісніле ненавистю-мукою, зі струмками крові, що текла з розбитого блідого чола й заливала перенісся, орлій ніс і тонкі, аж сині уста.

— Брате, — скрикнув Семенко, — брате, Юрію мій…

Здригнувся й чернець, на мить його смертельно виснажене обличчя злагідніло, але тільки на мить.

— Молойці, — кинувся Семенко до гайдарів, — ченця дайте мені, вже я його випитаю…

— Мотузок припаси, братимцю, — гукнув гайдар-одоробало, мотнувши чорнючою гривою, — гаспидський викрутень, кажуть, очі свердлував нашим попам своєю рукою!..

— Доберу, молойці…

Подались далі, де чувся жіночий лемент, а Семенко відчинив двері в другу світлицю — там нікого не було. Але Семенко поковзнувся: аж під двері підійшла кров, дві шляхтянки лежали в крові, заподіявши, видно, одна другій смерть.

— Поговоримо, брате, — сказав Семенко.

— Мертві не почують нас, — глузливо посміхнувся брат Домінік і захитався. Семенко посадив його й метнувся за водою. Шарпнув батистове покривало з подушок, обтер братові лице, нашвидкуруч обв’язав йому голову.

— Й ти, Симоне, ледве стоїш, — промовив чернець, — ти: весь у крові…

— Може, й твоя це була рука, — посміхнувся Семенко, — може, й твоя куля… Якби, — сказав він перегодя, пильно вдивляючись в братове страдницьке лице, — бачила нас мати…

— Не маю матері, — відрік князь Юрій Збаразький, — й брата не повинен я мати.

— А чого ж ти не відрікся?..

— Ласки Божої…

— Неправда, — спломенів Семенко, — ласку Божу можеш мати, не відступаючи ні від віри, ні від нації, ні від матері, ні від брата…

Домінік примкнув очі:

— Minimus servus servorum Sanctae Ecclesiae sum[436]…

— Мало користі з такого слуги святій церкві, — кинув Семенко, — якби не братня кров, мав би я серце воздати тобі найлютішою смертю за твоє злодійство? Ти ж то катівський майстер Яреми-ката, брат Домінік? Все Поділля, вся Погорина тебе проклинає, хіба не знаєш того? В Погребищах, у Махнівці, в Немирові, кажуть, по коліна в крові невинній брів єси, пане брате?.. В Любарі, звідки втікав єси разом з перевертним Яремою, впались-мо на ще теплу вашу парню, твоєю рукою писані конфесати я бачив… Азали ж не ти, оповідали ті, що вирвались, власноручно припікав залізом, пилами розрізував людей, розтесував навпіл, вибирав очі?.. Не ти?..

— Minimus servus servorum sum… Азали ти, брате, і мені хочеш чинити суд?..

— Не я, то інші, ще страшніший тобі учинять. Ганьбу нашого славного роду, твою зраду, брате, кров’ю власною суто змиваю…

Брат Домінік підвів набряклі повіки й допитливо подивився на меншого брата.

Виглядав на знеможеного, постарілого на добрих десять літ. І, як довго дивився, так не щезав тихий посміх з його вихудлого лиця, сливе увесь сяяв і його очі починали грати таким самим золотінням, як братові. Може, згадав дитинство у високому замку в рідному Звягелі, може, солодкі роки хлоп’ячого дозвілля, може, матірну теплу долоню, може, блакить над Горинем у дядьковому Корці, може, ігри і спільне читання римських і лицарських книг у довгі вечори, в зимову віхолу?..

— Не судімо себе, брате, — промовив він тихо, — не розсудять нас і люди, ні твої, ні мої друзі, бо всі грішні вони, а розсудить нас Бог…

— Розсудить нас Бог…

— Перед маєстатом Його коли станемо, нікчемні й ниці, брате мій, тоді воздасться нам кожному по заслузі, кожному по провині, й хто знає, брате, може, той, що в крові сьогодні брів по коліна, як сніг, стане чистий.

— Ні, в це не вірю, — ізсунув брови Семенко, — не може бути така жертва мила Господові…

— Миліша твоя?.. Поспіль з хамством віддана? — знов загострилось черцеве обличчя, знов він зсірів і край уст лягла крива риска.

Семенко зірвався і підійшов до брата грудьми. Стугоніло, видно, в скронях, від ран. Приложив долоню до чола.

— Простий я вістовець, — сказав він, — може, коли б знали, що князь я, Симеон Збаразький, достойнішу дали б