Юрій Косач - День гніву

в цьому полум’ї, чому й на наші голови, знедоленого, гнаного Ізраеля, валяться ці румовища Содоми?..

— Бо й нас ситить ця тучна земля, ребе, — крикнув Бераха з пересердям, мов забуваючи, з ким говорить, — бо й наша кість вже століттями росте з цього ґрунту, й мусимо раз знати, що ми винні цій отчизні…

Але реб Натан посміхнувся.

— У Ізраеля є одна отчизна — Ханаан, звідки він вийшов, за вироком Єгови. Іншої отчизни у нього не може бути, й всюди, де він тимчасово живе, — це тільки перерва у великому поході, а для того походу десятиліття й століття, як одна мить… І єдиний заповіт у цій мандрівці: не забути про те Ізраїлеві, що він вибраний, ти збагнув це, хлопче?..

А тоді Бераха зірвався і підбіг до рабина, доторкнувся пальцями до його шат і, схиливши голову, прошепотів:

— Хто ж казав, ребі, що про це треба забути?..

Із ніччю росло, розжеврювалось марево. Зубці мурів різались у його нестримній віхолі. Небосхили починали гудіти, остіння велетенських горн. Камінь, ще зовсім не охолоджений після денного шквару, стугонів у заулках і на підваллях. А зорі, у відсвіті заграв, блідли. Ніч, як над Содомою, ставала днем. А сліпучий білий день, у димах і чорному гуді, сахався сонця.

Бераха стиснув у руці ржавий ключ; сам він двиготів, як у лихоманці. Чи не в болотяній, сопушливій, стоячій воді призамкових ровів її набрався? «Явейн Мецула, — згадав він, — болото йонян…»

І тихо совгнувся за рабиновими плечима, похилими від ваготи політь. Заглиблений у свої рукописи, реб Натан не бачив, як пропав Бераха серед ночі.

30

Барська вежа тяжіла над фосою чорною тінню. І вода у фосі стояла смоляна, зовсім тиха. До неї гляділись зорі. Вартові на вежі чули сплеск на фосі. Може, це дика утінка черкнула плесо крилом, заблукана утінка з осоки, що заколивалась, може, чорна сопушна вода пішла кругами, хвилями. Вартові зорили табір за пісковими кучугурами, за хвоїною, табір, розбурханий у відлиску вогнів, у рику високорогих биків, у сміху мужви. «Wer da?» — надслуховував шерех кроків рейтар з німецької компанії Корффа. «Herrn leutnant-obristen Muskeitiere[425]…» Рейтар хотів вихилитись з-за стрільниці, але його морив сон. Він дрімав сидячи, шоломом упавши на мушкет, що блищав у ложищі стрільниці. Тіні совгнулись під самим муром, щезли в проваллі, лопух, дурман засокотали широколистом.

— Ти, Берахо?

— Я, молойці… Проходь… — він тримав залізну низьку хвіртку, що так зловісно скрипіла на ржавих завісах. Суто нора, присипана роками, поросла бадиллям, — війнуло звідтіль сопухом. Колись, в чумний рік, жили, виривались цією хвірткою з міста.

— За мною, молойці…

Тіні злились із вологою темінню, з ядухою ґетто, плигнули на карниз, вздовж аттики на даху, знов униз, зашаруділи щілиною, пробігли заулок — розколину між незугарними домками, знов блимнули вгорі. Місяць бив просто у виступець, у постать, що знічев’я скам’яніла на ньому — далі була вже тиха лунна площа, білий камінь, увесь у місячній повіді: «Стрибай…» — шерхнуло муром.

Бернардин, ідучи через площу, спинився: його вразили ці тіні, що побігли до підвалля. Він постояв, може, надійде варта. Пішов. А два фюзілієри[426] Корффової компанії взялись за поруччя, щоб іти дерев’яними східцями на мур при барській брамі. Місяць ніжно-ніжно погладив довгі дула мушкетів, гребені кірас. Фюзілієри бурмотіли, їх морив сон. Втім, з виступця на них звалилось мокре, кошлате. Вони навіть не встигли крикнути. Поміж зубами муру, куди припирали східці, станув профос[427], він обходив городні й бійниці, й ця шамотнява внизу його спинила.

— Qui est?[428] — сходи скріпили, хтось ішов знизу, поруччя тряслись.

— Qui est?.. — профос підвів курок пістоля.

— Wisniovecii princepis equites[429].

Купа йшла нагору; передній вже наближався до муру.

— Qua ex manipula?[430] — крикнув, пильно приглядаючись, профос.

— Manipula sexta[431]…

Профос хотів спитати, чому шоста маніпула, адже ж шоста… Але його кіраса раптом розкололась, раптом розкололось і чоло, і ця ясна ніч стала чорною свистючою прірвою. «Семенку, сюди…» — передні вже сіклись, стрибнувши з муру в городню під брамою, сіклись із рейтарами, що, почманілі, ще зовсім сонні, просили пардону. Під склепінням стало зовсім темно; ліхтарню, що стояла на карнизі, скинув котрийсь нароком, і люди вже губились у темряві, вже, клянучи, тратили голову. Бераха нетерпляче волав, по східцях з ближньої стрільниці бігли на мур і стрибали сюди, у під’їзд до брами, оружні люди. Семенкові з Берахою підперли плечима запору, Бераха вибивав каменем глоби в замку, відвалював навалене вервення, а Семенко з трьома брав на шаблі жолдаків, що напирали. Брама закректала, зойкнула, просвіт розтяв темінь. Бераха вже палив із пістолів, фоса знічев’я зайнялась плесками, з мурів озвались самопали, Семенка припирали вже до брами, в тумульті, в січі вже він не розбирав, де свої. Але перші, що вискочили на берег, перепливши фосу, мокрі, як щурі, з ножами в зубах (а за ними інші, кого не підкошував вогонь з мурів), бігли в браму, в бігу вириваючи з-за поясів голі шаблі. З того боку, з осоки, кидались у чорну топку тонь купи за купами, дальші підтягали готову фашину, вервення, колоди. Піскові видми, що мертвіли досі в місячній німоті, ожили, шанцями й ровами плила чорна мурашва мужви, а тут — у брамі, осяяній полум’ям (хтось запалив смолу в бочках), — Семенкові з допомогою піхоти зім’яли німецьке жолдацтво, взяли його під ноги й купою врубувались уже на підвальний майдан. На мурах скрізь, від вежі до вежі, на всіх бійницях вже трубили тривогу. А одноокий полковник Кошка, що лежав ще по тому боці, за бруствером, викресав вогню до люльки. «Не брехав жидовин, відпер браму. З Богом, людкове!..» Підвівся й махнув єдиною рукою, сурмач здалеку бачив відблиск його панцеря під кобеняком. Жоломіґа жалісно вереснула, сурму почули в хвоїні, суремка, як сопілка, скликала гайдарів, а з хвоїни, з розвалених хиж над фосами, біля барської брами, де стояв Габач, ще далі — в шанцях ігумена Жеребила, з північного боку спалахували суремки, жоломіґи, дуди, флейти, — й земля сколихнулась, і бодяччя заскрипіло, й у фосах заблимали зорі, й задудніли-заревли контрескарпи, затріщали палісади — то Кошчині тисячі рушили в штурм за Заслав.

* * *

Семенко відкинув мокрий чуб, що спадав на очі, виткався. Сорочка стріп’ям прилипала до тіла. Лівого рамені не чув, його довбонула каменюка, вухо підтяв котрийсь ґанджаром і чеканом розбили йому лоба, обтер долонею лице — долоня була чорна; увесь