Деніел Коул - Лялька

нового повідомлення. Коли вона сіла і звісила ноги з дивана, то штовхнула на підлозі порожню пляшку з-під вина, і коли та з гуркотом прокотилася дерев’яною підлогою, Бакстер щиро сподівалася, що цим не розбудила своїх сусідів унизу. Вона підійшла до вікна й визирнула на мерехтливі дахи. Кожного разу, коли всеохопна блискавка розкреслювала небо, зловісні хмари вгорі набували десятків різних відтінків темно-сірого.

Що б не трапилося, Бакстер усе одно до кінця цього дня мала щось втратити. Хотіла б вона знати, як багато.

***

Едмундс працював усю ніч, аналізуючи підозрілі грошові сліди, які кружляли містом немов числові хлібні крихти… Якщо додати те, що у Массе знайшли лептоп Чемберса, це ще більше підтверджувало і без того неспростовні докази його провини та те, що, яким би неймовірним це не було, «Лялькар» і «Фаустівський вбивця» — це одна людина.

Він відчував легке розчарування від того, що ніколи не зустрінеться з цим неймовірним та вигадливим серійним убивцею особисто, хоча без сумніву, відкриття причетності Вульфа шокувало його значно більше, ніж будь-який монстр, якого він тільки міг собі уявити.

Едмундс розмірковував, чи дізнається насправді про це весь світ.

Едмундс був утомлений і намагався зосередитися, щоб закінчити свою роботу. Десь о 4 ранку він отримав повідомлення від тещі й відразу ж передзвонив їй. Уночі в Тіа почалася незначна кровотеча і лікар попросила її приїхати, лише задля перестороги, щоб переконатися, що з дитиною все гаразд. Вони поїхали до лікарні, і мати Тіа наполягала, що все добре і йому не потрібно хвилюватися. За Тіа лише хотіли попильнувати впродовж кількох годин.

Коли Едмундс розгнівано поцікавився, чому вона не зателефонувала йому раніше, жінка пояснила, що Тіа не хотіла непокоїти його такого важливого дня і що вона б розлютилася, якби дізналася, що вони говорили. Думка про те, що Тіа переживала це сама, засмутила його, і, поклавши слухавку, Едмундс не міг думати ні про що інше, окрім як про те, що сильно хотів бути там, із нею.

О 6.05 до офіса зайшла Ваніта, убрана у гарний брючний костюм, передбачаючи день перед камерами. З її парасольки капало, і вода позначала її шлях від дверей, різко змінюючи курс, коли вона помітила Едмундса за столом.

— Доброго ранку, детективе, — привіталася вона. — Вам доведеться передати це пресі, вони невблаганні. Надворі просто кінець світу.

— Вони почали збиратися відразу після опівночі, — сказав Едмундс.

— Ви знову провели тут усю ніч? — запитала вона, більше вражена, аніж здивована.

— Я не збираюся до цього звикати.

— Ніхто з нас не збирався… — посміхнулася вона йому. — Ви далеко підете, детективе Едмундсе. Продовжуйте так і далі.

Едмундс передав їй завершений фінансовий звіт, на який витратив усю ніч. Вона прогорнула стос паперів.

— Неспростовний?

— Повністю. Квартира-студія у Ґолдгавк-роуд належить благодійній організації, яка забезпечує житлом поранених солдатів, саме тому його було важче знайти. Він просто платить їм значно знижену ренту. Це все на дванадцятій сторінці.

— Чудова робота.

Едмундс підняв зі столу конверт і передав їй.

— Це стосується справи? — запитала вона, почавши відкривати його.

— Певним чином.

Вона зупинилася, почувши його тон, гмикнула, а потім попрямувала до свого кабінету.

***

Бакстер приїхала до офіса о 7.20, після того, як її попросили залишити у спокої Центральну криміналістичну команду із зображень.

Правду кажучи, Бакстер зітхнула з полегшенням, вийшовши із затемненої кімнати. Вона навіть не уявляла, як працівники могли годинами сидіти в тій задушливій кімнаті, звідки здійснювався контроль за всіма камерами спостереження в місті.

Команда суперрозпізнавачів, яких відбирали за їхню виняткову здібність виокремлювати із натовпу окремі риси обличчя, упродовж усієї ночі разом із програмою розпізнавання облич шукали Вульфа чи Массе. Бакстер знала, що це немов шукати дві голки в копиці сіна, однак все одно була розчарована, коли їм не вдалося знайти жодного з них, хоча тут не було нічого дивного.

Коли один із працівників повернувся з перерви з кавою в руках, запізнившись на дві хвилини, Бакстер дорікнула йому. Наглядач із цим не погодився й відчитав Бакстер перед усіма, а потім вказав їй на двері. Вона влетіла до відділу вбивств та інших серйозних злочинів і попрямувала до Едмундса, який саме складав повідомлення для Тіа.

— Якийсь прогрес у кімнаті з камерами? — запитав він, закінчивши набирати текст і відклавши телефон.

— Мене викинули, — сказала Бакстер.

Вона говорила так голосно, що Едмундс майже зіщулився й навіть не став запитувати чому.

— Це в будь-якому разі марнування часу. Вони не знають, куди дивитися. Переглядають записи з камер поблизу квартири Вульфа, куди він, зрозуміло, не повернеться, та помешкання Массе, куди він теж навряд чи прийде.

— А як щодо розпізнавання облич?

— Ти певно жартуєш? — засміялася Бастер. — До цього часу вони помітили Вульфа тричі. Першого разу — це виявилася літня китаянка, другого — пудель, а третього — плакат Джастіна Бібера!

Попри надмірний тиск, під яким вони перебували, та серйозні наслідки від того, що команда техніків так і не знайшла жодного з чоловіків, такі збіги розсмішили їх.

— Мені потрібно з тобою дещо обговорити, — сказав Едмундс.

З гучним стуком Бакстер впустила сумку на підлогу й нахилилася над столом, щоб послухати.

— Детективе Едмундсе, — покликала Ваніта з дверей свого кабінету.

Вона тримала в руках розгорнутий аркуш паперу. — На хвилинку?

— Овва, — глузливо промовила Бакстер, коли Едмундс підвівся й попрямував до її кабінету.

Едмундс зачинив за собою двері й сів за стіл, на якому лежав лист, який він надрукував того ранку о 4.30.

— Мушу визнати, що здивована, — сказала вона. — Особливо сьогодні, з-поміж усіх днів.

— Мені здається, я зробив усе, що міг у цій справі, — сказав він, жестом вказуючи на чималий стос документів біля листа.

— Таки правда.

— Дякую.

— Ви впевнені щодо цього?

— Так.

Вона зітхнула.

— Я й справді бачила для вас яскраве майбутнє.

— Я теж. Проте не тут, на жаль.

— Дуже добре, сьогодні я підпишу документи на переведення.

— Дякую, заступнику комісара.

Едмундс і Ваніта потисли руки, а потім він вийшов із кімнати. Тиняючись без діла біля фотокопіювального пристрою і щоб хоч щось підслухати, Бакстер спостерігала за їхньою короткою розмовою. Едмундс забрав свій піджак і підійшов до неї.

— Ідеш кудись? — запитала вона.

— У лікарню.