Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 61

Від Буревія

Перед моїми очима відкрився неймовірний краєвид. Апокаліптичний пейзаж, наче я стояв на краю світу. Суходіл і вода, сніги і пустелі — все це сягало до крайнеба і… було охоплено війною. Ми втратили цей світ. Я втратив…

Я біг сходами вниз, і серце моє охоплював жах. Тому що я почув відчайдушні крики дітей. Пітьма закрила все сонячне світло із вікон. На другому поверсі панувала паніка — діти налякано ховались хто-куди, бігали, плакали.

Вибухи ядерних бомб здіймались у небеса і спопеляли цілі мегаполіси, цілі країни. Я чув крики людей, птахів, звірів. Ридання, і біль пронизував повітря. Від неба і до землі, і навіть вода у океанах закипіла…

Самсара? Ти де?

На першому поверсі я побачив їх — Войди. Чорні кулі, буруючи простір, заповнювали простір. Вони проходили крізь вікна, пронизували стіни, лізли із усіх проходів. Поки що дітям вдавалось уникнути контакту із ними — вони тікали і ховались. Але що буде далі?

Я спробував поглядом знайти двері кімнати, де ми залишили Самсу. І в цю мить чорна діра заступила мені кругозір. Я відчув, як воно торкнулось мене і пролунав голос Войда:

— Даремно ти не домовився зі мною. Бути рабом краще, ніж бути мертвим.

— Та іди ти на хуй! — крикнув я, і відчув, як моє тіло деформується. Страхітлива біль пронизала мене. Я шарпнувся, але вирватись не було змоги — чужа сила уже розщепляла мене на атоми.

Невже все було марно? Боги помились чи люди помились? Як ми дійшли до такого?

“Мабуть, Стрибі також було боляче помирати”, — подумав я наостанок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍