Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 62

«Коли ти дивишся у безодню, то безодня не дивиться на тебе. Вона поглинає тебе…»

«Дака» Остап Соколюк

 

Від Захара

За 2022 рік внаслідок повномасштабного вторгнення народу убивць в Україні загинуло 450 дітей. Понад 1300 постраждало, втративши ноги, руки чи отримавши інші поранення. Але ж ви прекрасно знаєте, що ці цифри, насправді, значно більші? Ви це прекрасно розумієте…

І чи готові ви взагалі заглянути у саме серце людської природи? Кровожерливості і байдужості до чужого убивства? Коли одні ґвалтують та убивають, а інші — мовчать. Чи готові ви почути, що відбувалось в окупованих містах? Які звірства. Скласти все докупки, прокрутити перед очима. Посмакувати?

Чи готові ви побачити те, що побачили ці діти?..

Солдати ґвалтували жінку шість днів підряд на очах у її малого сина. Потім вона померла від ран. Кажуть, хлопчик посивів… Це не фільм жахів — це реальність війни.

Після Другої Світової німці покаялись, виплатили репарації і пройшли довгий процес денацифікації. А чи покається росія і російський народ? Ніколи… Можу закластися.

Я увійшов у дім. І одразу побачив їх — тіла дітей на підлозі. Вони лежали повсюди. Бездиханні. Десятки і десятки. Я мимоволі стиснув кошеня у руках, і воно запищало. Мене пройняв невимовний жах, і довгий час я не міг поворухнутись.

— Господи Боже… — губи шепотіли щось нерозбірливе, поки мозок намагався впоратись із побаченим.

Ліхтарі на стінах давали світло. Цілком достатньо, щоб розгледіти почорнілу шкіру у всіх дітей. Вони усі були… немов дивним чином обгорілі. Або ж це електрика може залишати такі сліди на тілах?

Я підвів погляд і побачив джерело єдиного звуку у домі — годинник із величезним маятником. Тік-так — клацав він уперто, рахуючи секунди. А під ним був надпис: “Двері казки відкриваються хоробрим серцям”. Та я не міг зрушити із місця. І тоді у моїх руках знову заворушилось біле кошеня. Хоробре серце?

— Ти що, Сальвадор? Знову кудись ідеш?

Опустивши його на підлогу, я побачив як він задріботів уперед, оминаючи нерухомі тіла дітей. І я вирушив за ним. У цій гробовій тиші, я не знав що робити, тому довірився єдиній живій істоті поруч.

Отже, Калі привела мене до дому, повного мертвих дітей?? Що це, блядь, має означати??

Кошеня добралось до сходів і спробувало видертись вгору, але воно було надто мале для такого завдання.

— Я допоможу. Зачекай, — промовив я, і взяв його на руки.

Навіть на сходах лежали тіла дітей. У різних покручених позах, немов намагались врятуватись від чогось. Але крові ніде не було — лише почорніла, наче обвуглена шкіра і порожні, скляні очі…

Що ж тут трапилось? І що я можу вдіяти?

Я обережно обійшов їх і піднявся на другий поверх будинку.

Величезна кольорова зала — вкрита тілами. Маленьким і трошки більшими. Панує тиша, що молиться над загиблими. У мене таке відчуття, що я чую і пам'ятаю, гамір який тут стояв, коли діти грались у домі. Коли вони були сповнені життям. Таке відчуття, що коли я заплющу очі, то вони всі вернуться до життя. Але я знаю, що це наївно. А війна не любить наївність…

У руках знову неспокійно вертиться Сальвадор.

—Ну чого тобі? Куди далі? — промовляю, опустивши його на долівку.

Кошеня біжить. Знову до сходів. На наступний поверх. Якимось чудом воно долає першу сходинку, але потім скочується назад, нявкнувши від болю.

— Спокійно. Я з тобою.

Беру його на руки і піднімаюсь сходами. Там інша зала, але тут уже нікого немає. Кошеня знову проситься на підлогу і веде мене у якийсь коридор, де панує суцільна пітьма.

— Калі? Ти десь тут? Було б добре, якби... ти щось пояснила. А то ситуація трошки незрозуміла. Трохи незбагненна. Я собі думаю навіть, що надії у людства нема. Вони ж убивають дітей!

Я йшов у темряві навпомацки, прислухаючись до попискування кота. І говорив сам із собою, хоча насправді я ж говорив із... Богинею?

— Заради чого ми будемо рятувати людство від ядерної війни? Щоб вони далі продовжили убивати, ґвалтувати? Із лицемірними пиками сидіти на засіданнях ООН чи інших лайно-організацій? Щоб вони продовжили виголошувати і випльовувати несусвітню брехню, і їм все сходило з рук? Заради чого ми будемо рятувати людство?

Раптом під моє рукою рипнули двері і прочинились у інше приміщення. Звідти з'явилось світло. М'яке і несміливе, воно показало мені кімнату. І я лише встиг побачити білий хвостик, що шмигнув туди.

— Сальвадор? Ти колись заспокоїшся? — шикнув я і ступив всередину.

Кімната із книгами. Де всі стіни — це книжкові полиці. Але за колоною по центру, хтось був. Я це одразу помітив.

— ХТО?! Спокійно! — чомусь вигукнув я і ступив крок убік, щоб заглянути за колону із книгами (бо вона також складалась із книжкових полиць).

Жінка. Вона сиділа на підлозі. Обличчя було майже повністю закрите чорним волоссям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍