Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 60

Від Захара

360 жителів села Ягідне провели у неопалюваному підвалі школи без електрики 25 днів.

Площа приміщення — 76 квадратних метрів.

Найстарішій жінці у підвалі — 93 роки. Наймолодшій дитині —  3 місяці.

Найміцніші чоловіки — таких було близько 30 — спали стоячи. Щоночі шарфами прив’язували себе до шведської стінки, аби займати менше місця.

Росіяни не дозволяли ховати тіла загиблих. Деякий час вони ще лежали серед живих…[1]

Сотні тисяч мирних мешканців України провела довгі місяці по підвалах. Вогких і смердючих, у темряві й холоді. В умовах, де заледве може існувати якийсь живий організм. Заради чого? У вас є якісь варіанти відповіді?

І зараз, коли я опинився у непроглядній пітьмі, я подумав про них. Про тисячі українців, що постали поруч зі мною. Ми всі були тут — від старого й до малого. Вишикувались, немов невидима армія. Військо, що так уперто протистоїть чорній навалі росії, будь вона проклята!

Але що мені робити зараз?

Раптом, у моїх руках заворушилось щось живе. Кошеня. Воно занявкало і спробувало вирватись.

— Що ти? Що з тобою?

А можливо?.. Я присів і опустив котика на землю. Відчув траву під ногами. Я все ще перебував на березі озера. Поблизу казкового будинку. Проте жодного звуку не долинало до мене. Немов хтось накрив все непроникним ковпаком.

Кошеня вистрибнуло (я лише відчув це) і зникло… Але знову занявкало. Трохи попереду. І я рушив. Пішов уперед. За маленьким кошеням.

16 березня 2022 року по Донецькому драматичному театру у Маріуполі було завдано нищівного авіаційного удару. У той час у ньому переховувалось від 500 до 1200 мирних жителів. Перед входом, на землі, було написано великими літерами «ДІТИ». Огидною російською мовою, щоб орки могли зрозуміти. Але це їх не спинило. Навпаки?

За різними даними у результаті удару загинуло близько 600 людей. І діти.

Цей жахливий злочин стався на очах у всього світу. І карати за нього «цивілізований» світ нікого не буде. Щодо цього я можу закластися.

Кошеня продовжувало періодично попискувати десь зовсім поруч, але кожного разу — трохи далі від мене. І я йшов на цей сигнал, наче корабль іде у повному тумані на світло маяка.

Ось так маленьке перемагає велике.

Ось так мізерний промінь світла пробиває товщі космічної пітьми і доходить до нас на планету. Щоб зігріти. Заради чого? Ви знаєте відповідь.

Я йшов і поруч зі мною йшли всі. Тисячі українців у підвалах та бомбосховищах. У непроглядній темряві та холоді. Без надії на порятунок, але… Заради чого?

І раптом я наткнувся на щось. Це були двері будинку. Кошеня спинилось і пискнуло із долівки. Я опустився і знову взяв його на руки.

— Дякую. Тепер я знаю як тебе назвати. Сальвадор.

Моя рука натиснула на дверну ручку і двері відчинились.

 

[1] Олександр Михед, стаття

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍