Елла Кальницька - Заміж за першого-ліпшого, Елла Кальницька

Аделіна

Ледь за Тимуром зачинилися двері, я дозволила собі гірко розплакатись, ховаючи обличчя в подушку. Те, що сталося між нами цієї ночі, не дало мені сну — навпаки, змусило тривожно розмірковувати над наслідками. Моє кохання до нього й досі міцне та непохитне. Але ж у чоловіків геть інше ставлення до почуттів, сексу та багатьох інших «дрібниць». Уночі я кохалася з ним, тоді як він просто займався сексом.

Моя душа в суворій сварці з розумом. Якщо серце й душа мріяли про такі неперевершені ночі, то розум постійно нагадував, що з його боку немає почуттів. Наші стосунки приречені. У нього за плечима — негативний досвід і зрада, яка глибоко поранила його серце. Мене охоплюють сумніви щодо Тимурової здатности найближчим часом будувати нові стосунки. Він занурився в роботу, що рятує його від гірких думок, і це правильно. Я теж завантажила себе справами, аби не мати часу на рефлексії.

І та трагедія, яка сталася з нами, зрештою звільнила нас від будь-якої відповідальности одне перед одним.

Останні тижні після втрати дитини я багато що переосмислила і зробила висновки: у цьому житті я залишилася одна. Те, що вчинив зі мною батько, не має прощення. Мої сльози — гіркі й болючі — не минулися даремно. Довелося звернутись до психолога й невропатолога. І тепер я тримаюся на чесному слові та заспокійливих. Зовні можу здаватися здоровою й спокійною, але те, що коїться в душі, на жаль, ніхто не бачить.

А тепер… Ця ніч стала ще одним доказом, що не завжди з попелу відроджується фенікс. Мати його тіло — і все? То що ж це за стосунки? Навіщо краяти собі душу? Здається, мені потрібна тривала перерва — і я її зроблю.

Щойно за Тимуром зачинилися двері квартири, я сповзла з ліжка та тужливо поглянула на зім’яті простирадла. Ця ніч нарешті довела мені, що мого тіла не випадково так жадало його. З його вогненною пристрастю неможливо впоратися — у цій грі слід бути рівноцінним партнером. І, зрештою, моє тіло повністю відкрилося справжній пристрасті.

Я довго блукала по кімнаті, намагаючись стишити прискорене серцебиття. Розум знову підказував не довіряти рожевим мріям, змушував розмірковувати тверезо й по-дорослому. Кілька разів я сідала за стіл і писала листа Тимурові — викреслювала ненависні фрази й починала з чистого аркуша. Лише ближче до дев’ятої я змогла завершити свою сповідь і поклала її в конверт.

А далі — ніби уві сні: збори й бронювання найближчих квитків на автобус. Дашка, звісно, зраділа моєму поверненню, але все ж благала залишитися ще хоч на кілька днів, вислухати Тимура, вперше по-справжньому піти на побачення й відчути себе дівчиною, якою захоплюються.

— Пробач, але якщо піддамся емоціям, то знову нароблю помилок.
— Мала, я на твоєму боці. Тож, звісно, повертайся. Для всього потрібен час. Можливо, це розставання — необхідність.

Але не збори були для мене найтрагічнішими. І саме це найбільше било по нервах. Як удавати гарний настрій і посміхатись, коли за дві години вже приїде таксі, що відвезе мене на вокзал? Я більше не побачу маленьку Улянку, не пограюся з нею, не прогуляюся з візочком у дворі. Дивно усвідомлювати, як швидко змінилися мої пріоритети. Ще недавно, коли думала про заміжжя з Донцовим і сімейну рутину, на язиці відчувалася аскома. Але з іншим чоловіком і його родиною все стало простим і справді цінним.

Казати жінкам про свій від’їзд заздалегідь не хотілося. Я знала їхні дії — неодмінно зателефонують Тимурові, щоб той вирушив на перехоплення. Але так буде краще для всіх. Пауза — необхідна. Щоб очистити думки, щоб запанувала рівновага, і щоб пріоритети стали в тому порядку, який справді важливий для мене. Я сподіваюся, що родина Тимура мене зрозуміє й не триматиме камінь за пазухою.

— Щось сталося, Адо? Куди зібралася? А заняття? — визирнула з кухні бабуся, витираючи руки об рушника.

— Я їду. Пробачте. Так треба. Мені потрібен час, щоб усе обміркувати.

— Тіно, ходи сюди! Ти чула, що каже Ада?

— О, а куди це ти така гарна? І чому валіза поруч? — очі Тіни розширюються. Вона напружено дивиться мені в очі й миттєво перетворюється на ту іронічну дівчину, якою я її вперше тут зустріла.

— П’ятами вирішила накивати?

— Все зовсім не так! — я у відчаї, бо бачу їхню реакцію. Саме такою я її й уявляла.

— Авжеж! Бо тебе вже нічого не тримає поруч із нами!

— Тіно, тихіше, — бабуся лагідно обіймає онуку, а мої руки тремтять від нервового перенапруження.

— А чому вона тікає саме тоді, коли Тимура немає вдома? Це так ницо!

— Я залишила йому листа. Нам потрібно обміркувати своє життя на відстані. А потім…

— Але ж ти його кохаєш! Не їдь! Дайте вашим стосункам шанс!

— Тіночко, не кричи, злякаєш малу, — зауважує бабуся.

— Не можу, бабусю! Навіщо робити одне одного нещасними?

— Тіно, — намагаюсь звернутися до її розуму, — Тимуру також потрібно розібратися в собі після зради. Він нарешті вільний від будь-яких зобов’язань, тому…

— Не хочу слухати ці дурні відмовки. Ти навіть не спробувала піти з ним на побачення!

— Я багато разів намагалася — просто не все вам розповідала…

— Ти повернешся? — тремтячим голосом питає бабуся, витираючи сльози рушником.

— Якщо ви будете раді мене прийняти — обов’язково.

— Тоді їдь. Можливо, ти маєш рацію. Час лікує. Але не забувай телефонувати. Улянка так швидко росте, що не встигнеш оком змигнути, як уже бігатиме.

— З радістю.

Нарешті в передпокої вщухли пристрасті. Жінки обійняли мене й розцілували. А з квартири я вийшла з гнітючими думками.

Лише в салоні таксі я змогла видихнути на повні груди та переконати себе в тому, що роблю все правильно. А поки що — час узятися до планування свого подальшого життя…

Кінець