С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

Алієць вилаявся і, задерши голову до стелі, відкинувся на спинку крісла. Язик чесався нагадати, що так трапляється, якщо нехтувати інструкціями. Змовчала тільки через черв’ячок сумніву: може, могли б встигнути, якби я не зволікала.

— Дрона треба забрати, — напарник двічі ткнув пальцем в плече. — Вставай!

— Я?

Прекрасно. Накази роздавав цей розумник, а пташку шукати мені. За три роки жодного дрона не втрачала, а тепер маю соватись по цьому холоду через чиюсь самовпевненість. Міг би й сам сходити за ним, раз такий розумний.

— Тебе одну відпусти, знайдеш неприємності на свою… голову. Ворушись, Ін-Марі! Може, дрон серйозно не постраждав і з близької відстані ще запуститься.

Внутрішній голос нашіптував, що якщо не знайду з напарником спільної мови, до повернення на Тхрон гарантовано сидітиму у медблоці за документами. Врешті-решт, для справжнього професіонала інтереси планети значно важливіші, ніж особиста неприязнь.

Наші кроки луною розлітались по безлюдному цеху. Джойстик не реагував, картинка на екрані теж не з’явилась. Швидше за все при падінні зачепило камеру і пропелери.

— Обережно, — Таран різко смикнув за ліктя. Налобний ліхтар ковзнув по чомусь мохнатому.

— Матір Природа!

Зовнішній шар скафандру алійця натягнувся і затріщав. Знайшов час входити у бойову форму.

— Не бійся! Живою від неї було більше загрози. Підійди ближче. Що скажеш? — Таран провів рукою по своїй спині, наче щось шукав, але передумав. Присів і схилився над знахідкою, на яку я ледь не наступила. — Ближче, Ін-Марі, тільки не торкайся.

Що тут у нас? Худюче тіло, неприродно вигнуті лапи, довга шерсть, що злиплась і примерзла до брудної підлоги. Молода самка няфки. Бідолаха. Треба закопати чи спалити, щоб її дух зміг повернутись у сади Матері Природи.

— Ну, якщо тільки візуально, — я обережно підбирала слова. — То з огляду на характерне трупне задубіння, колір шкірного покриву і мерзлоту на шерсті, вона мертва щонайменше два-три дні.

— І все? Розчаровуєш.

Тут що екзамен проходить?

— Вибачте, не ветеринар, — ще раз направила промінь світла на тіло тварини. — На задніх лапах є два глибокі порізи з розірваними краями. Як удари товстим батогом, але навряд вона загинула через крововтрату. Схиляюсь до виснаження.

— Або?

— Без «або», — встала і поправила ліхтар, який світив напарнику прямо в обличчя. — Ви ж були на Авімі до самої його зачистки.

— Глянь через оптику. На краях синюшна скоринка, а серцевина виглядає зовсім свіжою. Тілу, з твоїх слів, вже два дні. Придивись. Може, збільшити доведеться, — помітивши мою настороженість, алієць простягнув свій тепловізор.

— З чого Ви взяли, що смерть тварини і поранення пов’язані?

— Подивись, Ін-Марі, і все побачиш.

Чого просто не сказати? Що за таємничість?

Їх було сотні, якщо не тисячі. У судинах, печінці, легенях і кишечнику – всюди. Маленькі крихітні кульки, що ледь мерехтіли. За кілька днів ці яйця стануть личинками щупів. Мертве тіло – надзвичайно поживне середовище для їх розмноження. Швидше всього, нещасну няфку паралізувала отрута комахи і повільно вбили відходи життєдіяльності майбутніх личинок.

— Таран. Її треба негайно спалити, — я відійшла подалі.

Якщо хоч половина з виводку виживе, ЗОХІ забезпечені роботою на весь наступний рік.

— Не зараз. Немає часу. Зроби помітку на карті і повідом Маріо. Дрон, Ін-Марі. Ми тут через нього, не забувай.

Виявлені сканером ознаки життя більше не викликали ентузіазму. Після такої знахідки я трималась до напарника поближче. Розуму та інтуїції йому не позичати.

У тінях ввижатись якісь рухи і незрозумілі шурхотіння, руки періодично струшували з себе неіснуючих комах. Десь далеко щось гупнуло, і метал застогнав від вібрацій. У цих стінах живе те, що поранило ту няфку, воно може ховатись будь-де.

— Коли налякана, ти, Ін-Марі, пахнеш вересом, — Таран перейшов на шепіт, від якого прокидались мурашки, — Сухою корою, вологим ґрунтом і прохолодним днем. Гірким, терпким, аж рота в’яже. Не те, щоб мені не подобалось, але зараз не завадить зосередитись, — вказав очима на ангар, де втрачено зв’язок з дроном, дістаючи обидва м-9: бойовий і з паралізатором. — Зберись. Там два джерела тепла. Не люди.

У нього точно все з головою добре? Серйозно? Вересом? На морозі через два скафандри унюхав?

Роздертий одяг, розкидані ящики, сліди лап і застиглі екскременти. Купа сміття в дальньому куті нагадувала якесь лігво.

Повільно присіла, тримаючи пістолет наготові. Хад колись розповідав, що за результатами випробувань в середньому противник зможе зробити три вистріли, поки паралізатор подіє. У разі небезпеки достатньо несмертельної, але болючої рани. Бойова модель м-9 ніколи не підводить, а паралізуючою вже й не пам’ятаю, коли користувалась.

Серед купи ганчір’я тулилися одне до одного два клубки шерсті. Від ліхтаря їх широченні круглі очі сльозились і мружились. Одне з малят жалібно пищало, прищурюючи вуха, друге ледь дихало.