Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

— Повертайтесь, якщо вам так хочеться, — сказав я, — та не одразу. Дайте хоч кілька тижнів, щоб я закарбував їх у пам’яті. Я не мандрівник, ви — мій світ.

Я намагався уникнути майбутнього, втекти. Та тепер, коли я її обіймав, усе було інакше, впевненість зникла, як і перший бурхливий захват.

25

Ми більше не говорили про її від’їзд. Намагалися не згадувати, хоч він постійно відчувався. Заради неї я старався бути бадьорим, безтурботним. Як і вона заради мене. Настало літо, і я дуже швидко зміцнів, принаймні зовні. Але іноді біль у голові повертався, не в повній силі, та раптово, без попередження і без будь-якої на те причини.

Я не казав їй про це — яка з того користь? Боліло не від фізичної напруги і не від того, що я виходив надвір, а лишень коли поринав у задуму. Достатньо було навіть простої проблеми орендарів, яку я мусив залагодити в конторі, як, здавалося, мене раптом затягує туман, і я не в силі дати їм хоч якесь рішення.

І все ж частіше причиною ставала вона. Я дивився на неї, доки ми сиділи разом по обіді, у дворі, біля вікна вітальні — червнева погода сприяла засиджуватися там аж за дев’яту, — і раптом я починав міркувати, про що вона думає, попиваючи свою tisana, споглядаючи, як присмерк окутує дерева, що облямовують галявину. Може, вона зважувала глибоко в душі, як довго ще мусить терпіти це життя відлюдниці? А може, думала потайки: «Наступного тижня, позаяк із ним уже все в порядку, я зможу спокійно поїхати»?

Та вілла Санґаллетті у Флоренції тепер була пов’язана для мене з іншою атмосферою, з іншим образом. Замість темряви за зачиненими ставнями, яка зустріла мене того єдиного разу, тепер я бачив кімнати яскраво освітленими, і кожне вікно відчинене навстіж. Ті незнайомці, яких вона називала друзями, тинялися з кімнати в кімнату. Звідусіль лунав сміх та веселощі, всюди — гамір розмов. Усе те місце ніби сяє, всі фонтани б’ють. Вона ходить від гостя до гостя з невимушеною усмішкою, хазяйка в своїх володіннях. Значить, ось таке життя вона знала, любила та розуміла. Місяці, проведені зі мною, були лише інтерлюдією. І от, слава Богові, вона повернеться додому, туди, де й мала бути. Я уявляв її повернення: Джузеппе з дружиною широко відчиняють залізні ворота, щоб впустити її карету, і потім вона, щаслива, ледь стримуючись, крокує кімнатами, які так добре знає і які так давно не бачила, ставлячи слугам запитання, слухаючи їхні відповіді, відкриваючи безліч листів, які на неї чекали — листів спокійних, безтурботних, із міріадами ниток, які знову пов’язують її з життям так, як я ніколи б не зміг. Стільки днів та ночей уже не моя.

Згодом вона починала відчувати на собі мій погляд і питала:

— У чому річ, Філіпе?

— Ні в чому, — відповідав я.

І помічаючи на її обличчі тінь сумніву та тривоги, я почувався тягарем на її плечах. Краще їй спекатися мене. Я намагався завантажити себе справами, як раніше, гасаючи маєтком із різними буденними завданнями. Але тепер це мене вже не цікавило. Що, якби бартонські землі засохли від нестачі дощів? Мені було б байдуже. А якби наша худоба виграла призи на виставці і ми б стали чемпіонами графства, чи пишався б я? Торік, можливо. Однак тепер цей тріумф здавався безглуздим.

Я відчував, як утрачаю прихильність в очах тих, хто називав мене своїм хазяїном.

— Ви все ще слабкі, містере Ешлі, після такої хвороби, — казав Біллі Роу, фермер із Бартона, і в його голосі відчувалося розчарування, позаяк я не виявив ентузіазму стосовно його досягнень. Із рештою було так само. Навіть Сікомб давав мені прочухана.

— Здається, ви ще не зовсім одужали, містере Філіпе, — казав він. — Ми говорили про це в кімнаті прислуги минулого вечора. «Що сталося з хазяїном? — запитав мене Темлін. — Ходить, наче привид на Геловін, і ні на що уваги не звертає». Я б порекомендував випивати марсалу зранку. Ніщо так не допомагає відновити кров, як келих марсали.

— Передайте Темлінові, — сказав я Сікомбові, — нехай займається власними справами. Я в повному порядку.

На щастя, недільні обіди з Пескоу та Кендалами все ще не відновилися. Гадаю, коли я захворів, бідна Мері Пескоу повернулася до будинку вікарія, розповідаючи, що я збожеволів. Я бачив, як косо вона дивилася на мене в церкві, коли я вперше туди пішов, одужавши, і все її сімейство поглядало на мене з якимсь незрозумілим співчуттям, питаючи приглушеними голосами про моє здоров’я та відводячи погляди. Мене навідували хрещений батько та Луїза. Вони також поводилися незвично, намагалися бути бадьорими та поблажливими — як поводяться з дитиною, що захворіла. І я відчував, що їх попередили — не варто зачіпати тем, які могли б мене занепокоїти. Ми сиділи у вітальні вчотирьох, мов незнайомці. Мій хрещений батько, здавалося, почувається зовсім некомфортно і волів би не приїжджати, та все ж відчував, що мусить навідатися; водночас Луїза, завдяки інстинкту, притаманному лише жінкам, розуміє, що тут сталося, і її аж скоцюрблює від самої думки про це. Рейчел, як завжди, все тримала під контролем і вела розмову так, як їй було потрібно. Виставка в графстві, заручини другої доньки Пескоу, тепла погода, перспективи змін в уряді — все це були теми легкі. Та що, якби ми говорили те, що думаємо насправді?

— Тікайте з Англії якомога скоріше, доки не згубили себе, а заодно і нашого хлопця, — сказав би хрещений батько.

— Ти любиш її ще більше. Це видно з твого погляду, — мовила б Луїза.

— Не можна, щоб через них Філіп розхвилювався, в жодному разі, — прозвучало б від Рейчел.

А я сам сказав би:

— Залиште нас удвох і йдіть…

Натомість ми продовжували обмінюватися люб’язностями та брехати. Усі видихнули з полегшенням, коли візит підійшов до кінця, і доки я дивився, як вони від’їжджають через паркові ворота, без сумніву, щасливі бути якнайдалі звідси, мені захотілося спорудити навколо маєтку загорожу, як у старих чарівних казках із дитинства, щоб тримати подалі всіх гостей і всі негаразди.

Мені здавалося, що, хоч вона нічого й не казала, та все ж почала планувати перші кроки до свого від’їзду. Якось увечері я застав її за сортуванням книжок — вона складала їх, як людина, яка намагається обрати ті томики, які візьме з собою, і ті, які залишить удома. А іншого разу вона сиділа за бюро,