Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

кількох тижнів, якщо взагалі приїдете. Хоча, якщо вам сподобається, ви можете лишитися й надовше. Навесні там просто чудово.

— До біса весну, — сказав я. — Хай на скільки часу ви б поїхали, я поїду разом із вами.

І знову та тінь на її обличчі і те саме занепокоєння в очах.

— Зараз це не має значення, — сказала вона, — і гляньте, вже дев’ята, ви ще так довго не засиджувалися. Мені викликати Джона, чи ви самі впораєтеся?

— Нікого не треба викликати, — сказав я. Потім повільно підвівся з крісла, позаяк кінцівки мої ще лишалися вкрай слабкими, підійшов і схилився біля неї, обійнявши.

— Мені дуже важко, — сказав я, — витримувати самотність власної кімнати, і знати, що ви так близько, поруч. Давайте вже скоріше розповімо їм?

— Розповімо про що? — спитала вона.

— Що ми одружені, — відповів я.

Вона спокійно сиділа в моїх обіймах, не рухаючись. Здавалося, вона завмерла назавжди, перетворившись на неживий предмет.

— О, Господи… — прошепотіла Рейчел. Потім поклала руки мені на плечі і поглянула на мене. — Філіпе, що ви маєте на увазі? — спитала вона.

Десь усередині моєї голови щось загупало, ніби відголосок болю, який я терпів минулі три тижні. Удари ставали все сильніші й сильніші, і разом із ними прийшло почуття страху.

— Скажемо слугам, — мовив я. — Тоді я зможу залишатися з вами, це буде правильно й доречно, адже ми одружені…

Коли я побачив вираз на її обличчі, мій голос розтанув.

— Але ми не одружені, Філіпе, милий, — сказала вона.

Здавалося, щось розірвалося в моїй голові.

— Ми одружені, — сказав я, — звісно ж, одружені. Це сталося на мій день народження. Ви що, забули?

Але коли це сталося? Де була церква? Хто нас вінчав? Знову повернувся той пульсаційний біль, і кімната закрутилася навколо мене.

— Скажіть, що це правда, — вимовив я до неї.

А потім раптом зрозумів, що все це — плід моєї уяви, що щастя, яким я жив минулі три тижні — лише фантазія. Сон розвіявся.

Я зронив на неї голову, ридаючи; я ніколи так не плакав, навіть у дитинстві. Вона міцно мене тримала, гладила волосся й мовчала. Згодом я опанував себе і бухнувся в крісло, виснажений. Вона принесла мені щось попити, потім сіла на стільці поруч. Кімнату сповнили швидкоплинні тіні літнього вечора. Кажани повилазили зі своїх схованок у покрівлі і кружляли в сутінках за вікном.

— Краще б, — сказав я, — ви дали мені померти.

Вона зітхнула і поклала руку мені на щоку.

— Кажучи так, — відповіла вона, — ви вбиваєте й мене. Ви нещасливі, тому що все ще нездужаєте. Та вже зовсім скоро, коли до вас повернуться сили, все це не матиме значення. Ви знову візьметеся за свої справи в маєтку — ви багато що запустили, хворіючи, тож слід усе надолужити. Літо буде в розпалі. Ви знову зможете плавати, виходити на човні у гавань.

З її голосу я розумів, що заспокоює вона себе, а не мене.

— Що ще? — спитав я.

— Ви чудово знаєте, що щасливі тут, — сказала вона. — Це ваше життя, і таким воно й буде надалі. Ви віддали мені майно, та я завжди вважатиму його вашим. Це буде нашою з вами довіреністю, в певному сенсі.

— Тобто, — сказав я, — між нами ходитимуть листи, з Італії до Англії, місяць за місяцем, цілий рік. Я писатиму вам: «Люба Рейчел, камелії розквітли». А ви відповідатимете: «Милий Філіпе, рада це чути. Мій трояндовий сад прекрасний». То отаке у нас буде майбутнє?

Я уявляв, як швендяю гравійною доріжкою під будинком, уранці після сніданку, чекаючи, доки хлопчина принесе мені поштову сумку, і чудово розуміючи, що в ній не буде ніякого листа, окрім хіба якогось рахунку з Бодміна.

— Найімовірніше, я повертатимуся щоліта, — сказала вона, — щоб перевірити, як у вас ідуть справи.

— Як ластівки, які повертаються лише на літо, — відповів я, — а потім, у перші тижні вересня знову відлітають.

— Я вже сказала, — продовжила вона, — що ви зможете відвідувати мене навесні. В Італії вам стільки всього сподобається. Ви ж узагалі не подорожували, за винятком того випадку. Ви зовсім нічого не знаєте про світ.

Вона могла б бути вчителькою, яка заспокоює вередливу дитину. Мабуть, так вона мене і сприймала.

— Того, що я бачив, — відповів їй я, — досить, щоб відчувати неприязнь до всього іншого. Що я там робитиму? Тинятимуся церквою чи музеєм із путівником у руці? Спілкуватимусь із незнайомцями, щоб розширити світогляд? Краще я сидітиму вдома й дивитимуся на дощ.

Мій голос звучав різко та грубо, та я не міг цьому зарадити. Вона знову зітхнула, і здавалося, ніби вона намагається вигадати який-небудь аргумент, який запевнив би мене, що все гаразд.

— Я ще раз вам повторюю, — наполегливо мовила вона, — коли ви одужаєте, то дивитиметесь у майбутнє зовсім по-іншому. Нічого особливо не змінилося. А щодо грошей…

Вона змовкла, дивлячись на мене.

— Яких грошей? — спитав я.

— Грошей на маєток, — продовжила вона. — Все буде проведено на належному рівні, у вас буде достатньо коштів, щоб утримувати маєток без утрат, а те, що знадобиться мені, я виведу із країни. Наразі цим питанням займаються.

Вона могла б забрати хоч останній фартинг, мені було байдуже. До чого тут гроші, коли я говорю про почуття? Але вона все не змовкала.

— Ви маєте продовжувати наводити лад та покращувати маєток, як вважатимете за потрібне, — сказала вона поспішно. — Я нічого не питатиму, вам навіть не потрібно буде надсилати мені рахунків, я повністю довіряю вашим рішенням. Ваш хрещений батько завжди буде поруч, щоб дати пораду. І з часом усе здаватиметься таким самим, як було до мого приїзду.

Кімната вже повністю потонула в сутінках. Я навіть не бачив обличчя Рейчел, позаяк нас огортали тіні.

— Ви справді в це вірите? — спитав я в неї.

Вона відповіла не одразу. Шукала ще якогось виправдання моєму існуванню, до купи тих, що вже встигла дати. Та все було марно, і вона це чудово розуміла. Вона повернулася до мене і подала руку.

— Мушу вірити, — сказала вона, — інакше спокою мені не буде.

За всі ті місяці, що я її знав, вона часто відповідала на мої запитання, серйозні чи навпаки. Деякі відповіді були жартівливі, інші — двозначні, та кожна мала якийсь жіночий трюк, здатний прикрасити будь-яку ситуацію. І от, нарешті, чесні слова, прямо з серця. Вона мусила вірити, буцімто я щасливий, щоб і самій жити спокійно. Я полишив країну мрій, щоб упустити туди її. Двоє не можуть разом бачити один сон.

Хіба що в темряві, немов