Томас Харріс - Червоний Дракон

не серджусь, Моллі. Роби як хочеш. Я тобі зателефоную, коли тут усе втрясеться.

– Ти й сам міг би сюди приїхати.

– Не думаю.

– Чому б ні? Місця тут удосталь. Мамамця…

– Моллі, вони мене не люблять, і ти сама розумієш чому. Щоразу, як вони на мене дивляться, то згадують.

– Це несправедливо. І неправда.

Ґрем дуже втомився.

– Окей. Вони пустобрехи, і мене від них нудить – як тобі така правда?

– Не кажи цього.

– Їм потрібен малий. Ти їм, мабуть, теж подобаєшся, певно, так і є, якщо вони взагалі про це замислюються. Але їм потрібен малий, тож вони приймають і тебе. Я їм не потрібен, і чхати я на це хотів. Мені потрібна ти. У Флориді. І Віллі теж, коли він удосталь побавиться з тим поні.

– Іди поспи, і тобі покращає.

– Не думаю. Слухай, я тобі зателефоную, як дещо тут з’ясую.

– Гаразд.

Моллі повісила слухавку.

– От лайно, – сказав Ґрем. – Мавпяче лайно!

Кроуфорд просунув голову у двері:

– Мені почулося, чи ти сказав «мавпяче лайно»?

– Не почулося.

– Не кисни. Ейнсворт телефонував зі згарища. Дещо для тебе має. Сказав, що нам треба самим приїхати, бо місцеві йому чинять перешкоди.

51

Коли Ґрем і Кроуфорд прибули до чорного руйновища, де колись стояв будинок Доларгайда, Ейнсворт обережно пересипав попіл у чисті бляшанки з-під фарби.

Він був вимазаний у сажі, а під вухом пишнів великий пухир. Унизу в підвалі працював спеціальний агент Яновіц із «вибухового» відділу.

Біля запилюженого «олдсмобіля» на алеї тинявся високий мішкуватий чоловік. Він перехопив Кроуфорда й Ґрема, коли ті вийшли на подвір’я.

– Ви Кроуфорд?

– Саме так.

– Мене звати Роберт Л. Дулані. Я судмедексперт, і це моя юрисдикція.

Він показав їм візитівку, на якій було написано: «Голосуйте за Роберта Л. Дулані».

Кроуфорд перечекав.

– Ваші люди знайшли якісь речдоки й мусили б одразу передати їх мені. Я вже майже годину чекаю.

– Вибачте за незручності, містере Дулані. Вони діють за моїми вказівками. Чому б вам не присісти до себе в машину, і я з усім розберуся.

Дулані пішов слідом за ними. Кроуфорд розвернувся:

– Перепрошую, містере Дулані. Сядьте в свою машину.

Завідувач відділу Ейнсворт шкірився, світив білими зубами на почорнілому обличчі. Він цілий ранок просіював попіл.

– Як голова відділу вибухівки, я з превеликим задоволенням…

– Дрочиш ближніх, це ми знаємо, – сказав Яновіц, вибираючись із чорної хащі підвалу.

– Мовчати, салаго Яновіц! Краще принеси наші знахідки.

Він кинув Яновіцу ключі від автівки.

Яновіц дістав із багажника федерального седана довгу картонну коробку. До дна коробки була дротами прикручена рушниця з обгорілим прикладом і дулами, покрученими від жару. У меншій коробці лежав почорнілий автоматичний пістолет.

– Пістолету більше пощастило, – сказав Ейнсворт. – Може, у відділі балістики вийде виявити якийсь збіг. Яновіц, де решта?

Ейнсворт узяв з його рук три пластикові пакети на застібці.

– До мене бігом руш, Ґреме.

Усмішка на мить зникла з обличчя Ейнсворта. То було схоже на мисливський ритуал, коли чоло новачка вимазують кров’ю.

– Нічогенькі артефакти, колего, – сказав Ейнсворт і вклав пакети Ґрему в руки.

В одному пакеті лежав обгорілий уламок стегнової кістки п’ять дюймів завдовжки і голівка стегна. У другому – наручний годинник. У третьому – зуби.

Щелепа була чорна, розламана, і взагалі збереглася тільки половина, але на тій половині виднівся конусоподібний випнутий різець.

Ґрем відчув, що має щось сказати:

– Дякую. Дуже дякую.

У голові трохи запаморочилось, і Ґрем розслабився.

– …музейний експонат, – говорив Ейнсворт. – Доведеться передати його тому індику, атож, Джеку?

– Так. Але в команді сент-луїського судмедексперта також є професіонали. Вони візьмуть справу у свої руки й зроблять гарні відбитки. Обійдемося ними.

Кроуфорд і решта згуртувались із судмедекспертом біля його автівки.

Ґрем лишився сам на сам із будинком. Прислухався до вітру в димових трубах. Сподівався, що Блум також сюди приїде, коли одужає. Певно, приїде-таки.

Ґрему хотілося пізнати Доларгайда. Хотілося з’ясувати, що тут відбувалося, що призвело до появи Дракона. Але наразі було вдосталь.

На вершечок пічної труби сіла пташка-пересмішник і засвистіла.

Ґрем свиснув у відповідь.

Він повертався додому.

52

Ґрем усміхнувся, відчувши, як потужний реактивний двигун запустив його в небо, геть від Сент-Луїса. Літак перетнув дорогу сонцю й попрямував на південний схід – нарешті додому.

Там уже чекатимуть Моллі й Віллі.

– Давай не будемо клеїти дурня, хто там за що вибачається. Я приїду по тебе в Марафон, малий, – сказала вона телефоном.

Він сподівався, що з часом пам’ятатиме тільки нечисленні приємні моменти – задоволення від роботи з людьми, які дуже віддані своїй справі й умінням. Він гадав, що такі миті можна знайти будь-де, якщо знати, на що дивишся.

Дякувати Ллойду Бауману й Беверлі Кац було би безцеремонно, тож він просто передав їм телефоном, що був радий знову з ними співпрацювати.

Дещо його трохи непокоїло – те, як він почувався, коли Кроуфорд відірвався від телефона в Чикаго й сказав: «Це “Ґейтвей”».

Певно, то був найбільш інтенсивний і неконтрольований вибух радості в його житті. І від усвідомлення того, що цей найщасливіший момент відбувся в місті Чикаго, в задушливій кімнаті для присяжних, йому ставало не по собі. Бо він знав іще до того, як дізнався.

Ґрем не розповідав про свої почуття Ллойду Бауману, бо потреби не було.

– Знаєш, коли справдилася теорема Піфагора, він на радощах пожертвував своїй музі сотню биків, – сказав Бауман. – Що може бути кращим, правда? Не відповідай – задоволення триває довше, якщо про нього не базікати.

Ґрем наближався до Моллі й домівки, і йому уривався терпець. У Маямі довелося йти на бетонований майданчик перед ангаром, аби сісти на «Тітку Лулу» – старий «Дуґлас DC-3», що літав до Марафона.

Йому подобався «DC-3». Сьогодні йому все подобалося.

«Тітку Лулу» збудували, коли Ґрему було пʼять років, і її крила завжди були брудні від мастила, що видувалося з двигунів. Ґрем повністю на неї покладався. Він біг до неї так, наче вона приземлилася в джунглях, щоб підібрати й порятувати його.

У селищі Ісламорада саме загорялися вогні, коли під вікном літака показався знайомий острів. Ґрем і досі бачив пінисті білі хвилі на узбережжі Атлантики. За лічені хвилини вони сіли в Марафоні.

Він почувався саме так, як і того дня, коли вперше прибув до Марафона. Тоді він також прилетів на борту «Тітки Лули» і після того часто ходив на летовище в сутінках,