Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

– Не сміши мене. Ти знаєш, що від тебе залежить надто багато, аби так ризикувати, – Сивія кинула кинджал в Веста, що біг наперекір чоловіку в блідо-червоному костюмі. Кинджал знову повернувся їй в руку. Арніка навіть не звернула не це уваги.

– Тому й залишусь, – відмовила Арніка, встаючи поруч. – Мені обридло, що хтось має мене захищати. Я й сама можу це зробити.

– То захисти себе, – відмовила Сивія й кинулась вперед, притиснувшись до землі.

Жриця рухалась швидко. Майже так само блискавично, як Вести. Вона била однією рукою, іншою кидала й ловила кинджал. Її світле волосся крутилось навколо голови, утворюючи світлий німб, як у святої. Сивія була красивою, але за цією красою ховалась жахлива сила.

Звідкись поруч з нею виринув Індгарт. Вони коротко кивнули один одному й по-людськи стали спина до спини. На них відразу кинулось з добрий десяток Вестів. Індгарт був змореним й рухався вже значно повільніше, ніж зазвичай. Арніка не знала, скільки тривала бійня, але для неї минуло не менше кількох годин.

В полі зору мелькнуло зморене обличчя Антаїра. Поруч з ним було ще кілька знайомих обличь – генерал Саліван й король Лалатійєн билися поруч. Щока в генерала була в темній крові Вестів. Раптово Арніку наче пронизало здогадкою: Вести загнали їх в кут. По обидва боки від неї були лише ельфи й дроу, Вести займали більшу частину зали. Вони навіть не заморилися, в той час, коли більшість ельфів вже билися на межі своїх можливостей. Так довго тривати не могло. Ще кілька хвиль, до півкруга й бій закінчиться далеко не на їхню користь.

І Вести відчували це. Вони раділи цьому. Їх ейфорія відчувалась майже фізично. Це дратувало, злило. Перед очима з’явилась знову сцена з провулку, коли на них напало всього троє Вестів. Тоді Арніка намагалась зчарувати чари, що могли б стримати їх. В Долині вона змогла стримати нежить. Вона мала спробувати й цього разу.

Ще вивчаючи закляття з Забороненої секції вона зарікалась, що ніколи не використає щось настільки жахливе без потреби. Зараз ця потреба була високою як ніколи. Вести знищать їх усіх. Якщо їх не зупинити. І вона знала, як це зробити. Вчила, читала, але не хотіла використовувати. Поруч просвистів кинджал – Сивія кинула його в Веста, що мчав в бік Арніки.

– Не стій наче статуя, – крикнув Індгарт, відбиваючись однією рукою від Веста, а іншою тримаючи Сивію за руку. Жриця спиралась на його руку, щоб заскочити йому на спину й вдарити двох Вестів в груди ногами. Кинджал одного з них пролетів надто близько до плеча Індгарта.

– Вибач, – крикнула Арніка й кинулась в бік стіни.

Вона зробила свій вибір. Їй треба було захистити себе, захистити друзів, але вона була надто слабкою для цього. Самотужки вона не впоралася б. Їй на дорозі зустрівся Вест, гострий клинок з чмаканням прорізав йому горлянку, темна кров полилась на підлогу. Арніка на спинилась навіть щоб повністю осягнути те, що щойно вона вперше вбила когось, хай він і був напівмертвим кровопивцею. Хай він і хотів вбити її. З почуттям провини вона розбереться пізніше. Адреналін гнав її вперед, до безпечної стіни. До місця, де вона зможе заклякнути й творити чари, не ризикуючи отримати ножа в спину.

Кілька разів посковзнувшись, вона все ж долетіла до стіни й притиснулась до неї спиною чимдужче.

– Пробачте боги, Ладо, Макоше, Живо. Морано, прийми їх у свої володіння та проведи з Ягою на інший бік. Прийми їх душі, Сульхо, – з останніми словами Арніка прорізала кинджалом свої долоні й зціпила зуби.

Вона почала плести страшні чари, шептати вбивчі слова. Сила вихорами збиралась в грудях, текла з кожної клітини тіла, стікала руками до кістей і визрівала в долонях. Вона перетворилась на силу. Вона відчувала кожну живу та мертву істоту, кожного пораненого та вцілілого, кожного загиблого живого та живого мертвого.

Кров, розлита на підлозі й стікаюча з смертельно поранених ельфів, відізвалась на поклик. Вона здійнялась угору вслід за волею Арніки. Кров збиралась в величезну кулю, вихрилась, розділялась на безліч стріл. Сили втікали крізь пальці. Арніка прокусила губу, даруючи елементалю значно більше, ніж мала б дати. Криваві стріли набирали крові й тверділи. Якби їх зараз можна було торкнутися, то розпороли б шкіру.

Арніка відрахувала рівно тринадцять митей і третину, як писалось в книзі, й відпустила стріли. Вона чула, як вони неслися залою й прорізали груди та горлянки Вестам, як вони кричали, а разом з ними стогнали й ельфи, чари з який викачували залишки життя разом з кров’ю. Відома заклинанням, Арніка підняла руки догори, стискаючи кулаки й різко опустила їх донизу, розчепіривши пальці. Звук одночасного розривання кількох дюжин сердець віддався жахливим набатом в її голові.

Збоку пролунали зойки – ельфи зрозуміли від кого йшла страшна сила. Хтось рвонувся в її бік, але Індгарт виріс в нього на шляху. Арніка відпустила чари й темрява поглинула її ще до того, як голова торкнулася підлоги. Почуття провини прослідувало за нею.