Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

– Хай Сульха приймає твою душу, вірний брате, – луною повторили Сивія з іншим оборонником, не відриваючись від своїх справ.

– Валене, – звернулась до оборонника Сивія, відпускаючи стрілу в бік Веста, що убив їх брата, – ти не втримаєш щит сам. Може приймеш поміч від нашої гості?

– Я не відкрию таємницю священного купола людці! – огризнувся Вален.

Піт вже річками нісся його шкірою. Якби хотіла, Арніка могла б зібрати його й додати до чарів, що витворили яструбів. Вона намагалась не звертати уваги на словесну перепалку, якщо в’ялий супротив оборонника і напирання Сивії можна було назвати перепалкою. Арніка направляла яструбів на Вестів, обороняючи єдиного, що залишився в живих, жреця за межами купола. Він ніс на спині Шаїна. Його зелені одежі просочились кров’ю й потемніли.

Вален пропустив їх всередину й опустився на коліна. До нього тут же підлетів цілитель. Він щось сказав йому на вухо, після чого Вален кивнув. Арніка відпустила яструбів й вони в той же час повернулись знову в бокали. Вона скривилась від того: пити шампанське вона вже б не радила.

– Сивіє, – озвався Вален, – я б хотів, щоб зі мною до щита стала ти.

– Ти знаєш, брате, я не схильна до чарів, – відмовила жриця. – Я теж не в захваті від цього, але з нас трьох помогти тобі з цим може лише людка. Тарлі й Мерхаорх цілителі. Вони потрібні пораненим.

– Я не… – зціпивши зуби почав жрець. Його починало хитати.

– Ми не відкриємо їй таємницю твого щита, – перебив його цілитель. – Вона може просто підсилити тебе, дати більше чарів для щита. Все інше робитимеш ти.

– Але це може бути небезпечним, – заперечив інший цілитель, той, що приніс Шаїна.

– Мерхаорху, так, це ризик, але вони вбили Шаїна, я не можу дозволити їм забрати ще чогось із вас. Не зараз, не сьогодні. Хай краще це буду я.

– Давай тільки без зайвих жертв, Валене, – відмахнулась Сивія. Вона мало вступала в розмову, весь час сиплючи стрілами на той бік щита. В Арніки складалось таке враження, ніби стріли в її сагайдаку не закінчувались. – Готуйте людку й хай тримає щита з тобою. Ти сам не витримаєш довго.

– Хай лише підсилює, – відмовив жрець.

Тарлі підізвав Арніку до себе, він указав їй опуститися поруч з Валеном на коліна й покласти руки йому на тонкі плечі. Жрець дрібно тремтів в неї під пальцями.

– Щойно я прочитаю заклинання, тобі треба буде розслабитися й пропустити потік всередину. Твої сили будуть підтримувати щит через Валена. Що б не сталося далі, не відпускай його плечей.

– Добре, – Арніка облизала пересохлі губи.

– Навіть з підсилюванням він може не протриматися довго, – попередила Сивія. – Треба вивести дітей і поранених до Храму. Тарлі, Мерхаорху, це буде на вас. Я залишусь з ними, буду прикривати на випадок чого.

– Добре, сестро. Почнімо.

Тарлі прошепотів щось ельфійською й гаряча хвиля магії пронизала Арніку від живота до грудей. Сили потекли венами й артеріями в бік зсутуленого на колінах Валена. Його тіло почало бити з потрійною силою. Сині очі закотилися, голова відкинулась. Щит, який досі ледь жеврів, знову став чітко вирізнятися в просторі. Він пульсував. Це погано.

– Він противиться.

– Чужорідна сила негативно впливає на тіло ельфа, але це його вибір. Ми не с праві його судити чи заперечувати йому. Не прибирай руки. Тарлі, Мерхаорху, забирайте всіх і ведіть в Храм, поки щит ще тримається.

Брати кивнули й тихими тінями розчинилися в натовпі, організовуючи евакуацію. Сивія лише підморгнула Арніці й повернулась до зали, ставлячи на тятиву одразу дві стріли. Різкий рух і вони розлетілися в дві сторони, поціливши в двох Вестів, що підбирались позаду дроу. Арніка здивувалась би, якби в неї залишились сили відчувати емоції. Сила, що витікала через неї, проходила через ельфа й насичувала чарами щит.

Вести не могли підійти до них, вони шипіли, щойно між ними й щитом залишалось менше ліктя. Але неможливість дістати дітей чи жреців робила їх тільки злішими. Вони з більшою люттю кидалися на ельфів та дроу, багато кому вже не лише виривали серця, а й починали пити кров чи розпорювати животи, залишаючи помирати з нутрощами назовні.

В повітрі висів нудотно-солодкий запах суміші страху, крові та смерті. Арніку дивувало, як шлунок ще не зрадив її. Вона не могла відвести погляду від бійні. Підлога зали була залита кров’ю, вої час від часу посковзались на ній і тоді влучні удари мазали, проходили повз. Вона вдивлялась в обличчя тих, хто лежав на підлозі з острахом: лиш би серед них не було знайомого темного лиця в обрамленні світлого волосся.

Вален під її руками затрусився. Голова його відкинулась назад. Ельфа пробила остання судома й він затих. Щит одномоментно опав.

– Ні, – видихнула вона, ошелешена віддачою, якою вдарило її по ментальному тілу, щойно жрець випустив останній подих.

– Біжи в тунелі, – кинула Сивія, дістаючи зв стегнової сумки кинджали. Такі самі, як в Індгарта. Ті, з якими він ніколи не розлучається.

– Ні, – відрізала Арніка, опускаючи тіло жреця на підлогу. – Сенс мені бігти туди, де мене все рівно дістануть. Я залишусь тут. З тобою. Й з Індгартом.