Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Арніка зціпила зуби й стала плести заклинання. Сила розтікалась, перепліталась у вихрасті звивини, утворювала форми, лише здалеку схожі на птаха, не знадобилась навіть сіль. Яструб голосно зойкнув і кинувся на двох Вестів, що вже потиснули Індгарта до балкону. Він відбивався, намагався підринути під руку темноволосому Весту, коли водяний птах накинувся на них.

Арніка кинулась до Індгарта, але перечепилась через тіло молодого дроу в золотисто-рожевому каптані. Кинджал випав з мертвих пальців. Вона схопила його й ринулась далі, підтримуючи довгі юбки сукні.

— Тобі казали йти звідси, — гаркнув Індгарт, щойно Арніка порівнялась з ним.

— Я теж рада, що ти цілий.

Птах уже розчинився, повернувшись в бокали горіховою настоянкою.

— Не підеш? — Індгарт навіть не подивився на неї, забираючи зброю у повержених Вестів.

— Ні.

— Тоді йди до жерців. Їм твоя пташка згодиться, — він окинув Арніку гордим поглядом і знову кинувся в бій. На нього тут же кинувся рудий Вест.

— Навіть слухати ніхто не хоче, — рикнула Арніка, але повернулась в бік дальньої стіни, де півдесятка жерців ще намагались втримати напівпрозорого щита. Випускати з-під нього дітей було б великою помилкою. Силячись аби не кинутися вслід за другом, Арніка рушила до стіни.

Шлях в кілька аршинів здався Арніці жахливо довгим. Кілька разів дівчина мусила ухилятися від воїв і припадати до землі, аби не бути пронизаною стрілою.

– Давай сюди, – крикнула їй Сивія між натягуванням тятиви. Арніка кинулась вперед. Двоє жреців, що тримали щита, зробили для неї в ньому невеликий отвір, в який дівчина прошмигнула. – Чому він тебе не відіслав?

– Наче він має таку владу, – відмовила Арніка. – Я можу бути корисною.

Сивія не відповіла. Жриця натягнула тятиву й спустила стрілу. Та пролетіла повз щит ніяк його не пошкодивши й встряла в грудях рудого Веста, що бився з невисокою жінкою в рожевій сукні. Арніка впізнала в ній одну з панянок, що проходили повз них перед балом.

– Які в тебе чари? – запитала Сивія, цілячись знову.

– Вода, – поспіхом відповіла Арніка. Зрозумівши, що це мало що розповість ельфійці про її можливості, додала: – Можу творити ілюзії, або допомогти зі щитом.

– До щита тебе не допустять, стій поруч. Далеко не відходь. Можеш творити свої ілюзії, тільки не заважай. Відволікай кровопивць від отих двох, – Сивія кивнула в бік чоловіків в ніжно-зелених одежах жреців. Вони снували в самому вирі, схиляючись перед поверженими ельфами й забирали поранених під щит. Арніка кивнула. Сивія хотіла, щоб вона прикривала спини цим двом, вона буде.

Арніка зосередилась на відчутті води в залі. Алкоголь в бокалах привітно відізвався пекучим теплом. Найменше зусилля змусило його здійнятися вверх. З кожним разом створювати ілюзії ставало простіше. Але Арніка ще ні разу не творила більше одного птаха за раз. Їй довелось прикласти зусиль, щоб розділити вологу на рівні частини та виплавити з них двох абсолютно однакових яструбів. Птахи були менші, ніж живі представники їх виду, але примарні кігті мали налякати Вестів.

Протяжно видихнувши, Арніка відправила птахів на голови вампірам, що з нелюдською швидкістю летіли в бік жреців. Поява яструбів збила їх з шляху й за мить вони впали, пронизані стрілами Сивії.

– Я думала, жрецям заборонено мати зброю, – кинула через плече Арніка, знаючи, що жриця її чує. Вона відчувала її піт в себе за спиною.

– Я в першу чергу воїн Лісу, а вже потім – жриця Сульхи, – в голосі Сивії відчувались нотки задоволення. Її, певне, потішило, що вона змогла вийти за рамки, прийнятні для жриці, при тому не порушуючи уставів.

Арніка лише кинула не це: вона не знала, що відповісти на позицію жриці. Все ж, звичаї ельфів були для неї чужими й далекими. Вона ледве розуміла, як вони можуть мати культ життя, школу убивць та карати за любов одночасно.

Дівчина перевела погляд від зали, де її птахи, гнані чарами й волею, налітали на все нових Вестів, збиваючи їх з ніг чи змушуючи стрибати вбік, припадати до землі, де їх чекала заготовлена Сивією стріла, або кинджал одного з воїв Лісу. Її очі зачепились на обличчях жреців, що тримали щита. Якщо рахувати їх, то всього з дюжини послідовників Сульхи в залі залишилось шість. Ще шестеро лежали під стінами в протилежному боці від нереалістично спокійних дітей. Над ними схилився жрець. Губи його рухалися в молитві. Він відпускав душі загиблих побратимів.

– Шаїн! – крик одного з тих, хто тримав щита, змусив Арніку повернутися.

В горлянці одного з них стримів вампірський косий кинджал. Очі його були вирячені – на смертному одрі він бачив щось, що було рівнозначним смерті. Кинджал не міг просто так пробити щита, сплетеного жрецями. Він не пропускав навіть коли на нього в кілька хвиль кидались Вести, шкрябаючи кігтями, мечами й пускали стріли. Арніка прослідкувала за поглядом ельфа. На підлозі, просто перед межею щита, лежав світловолосий жрець з подібним кинджалом в спині. Судячи з місця та глибини, він мав померти одразу.

– Шаїн, – прохрипів жрець й завалився на бік. З рота в нього в такт видихам бігла яскраво-червона кров. Цілитель схилився над ним, але лише для того, щоб закрити очі – оборонник був мертвий.

– Хай Сульха приймає твою душу, вірний брате, – сказав цілитель.