Тоні Моррісон - Пісня Соломона

напевно, натяк, що Берди — індіанці. Ну звичайно ж! Сінґ була індіанка чи метиска й називалася Сінґ Берд. Та ні, її індіанське ім’я було Singing Bird — Співоча Пташка! А її брат Кровелл, мабуть, мав ім’я Crow Bird, тобто Ворон. Свої індіанські імена вони змінили на англійський лад. Ось Дояр і розпізнав у пісеньці чотири ймення. Соломон, Джейк, Райна й Гедді. Є також натяк, що Гедді була індіанського походження. З цього випливає, що Джейк і Сінг родом із Шалімара, як про них і казала Серс. Тут неможливо помилитися. Ось ці діти співають історію Дояревого роду! Роздумуючи, допасовуючи складові частини цієї головоломки, Дояр підмугикував дітям і час від часу підсміювався.

Соломон був батьком Джейка. Чи справді Джейк закружляв і злетів до самих вишин? Чи це він залишив дитину білим людям? Ні. Якщо опертися на слова «Соломоне, любий, не покинь мене», то саме Соломон, а не Джейк відлетів, тобто помер або виїхав. Напевно, просив його залишитися Джейк або ж ця дитина. А хто ця чорношкіра жінка, що впала на рінь? Чому так сталося? Може, розбилася з відчаю. Може, хтось забрав її дитину спершу до білих, а тоді до індіанців? Може, ця жінка — Райна, що досі плаче в проваллі? Чи доводилася Райна Соломонові дочкою? Може, вона мала нешлюбну дитину й батько... Ні. Вона плаче за Соломоном, а не за дитиною. «Соломоне, любий, не покинь мене». Напевно, він був Райнин коханець.

Дояреві йшла обертом голова. Був збуджений, як дитина перед безліччю коробок із подарунками під вітами різдвяної ялинки. Десь у тій купі є подарунок і для нього.

У цій головоломці бракує багато складових. Безперечно, Сюзан Берд знає більше, ніж сказала вчора. Крім того, треба забрати годинник.

На бігу до Соломонової крамниці Дояр угледів своє відображення у великому вікні. Усміхнені вуста, сяючі очі. Був повен запалу. І щасливий — як ніколи в житті.

Розділ XIII

Довго, довго по тому, як він вийшов із кімнати цього теплого вересневого ранку, вона вивільнялася з оціпеніння. Нарешті змогла впустити ножа. Стукнувся об лінолеум, а вона помалу, помалу опустила руки й стала колихати ними груди немов два плоди манґо, обмацані й відкинуті на базарі. Ось так і стояла в маленькій кімнатці, залитій сонцем, поки прийшов Гітара. Не зміг її ні розворушити, ані розговорити. Взяв Агар на руки, зніс сходами надвір, посадив на долішньому східці й пішов позичити авто, щоб відвезти її додому.

Хоча Гітара й вважав цю любовну історію бридкою, хоч і зневажав сліпо закоханих, та нічого не міг удіяти з напливом глибокого співчуття, коли глянув на красуню. Сиділа випростувана, колихаючи груди й вдивляючись порожніми очима в далину.

Дарма що мотор позиченого автомобіля ревів і торохтів, Гітара говорив тихо:

— Розлюбив — і ти маєш себе за ніщо. Не хоче тебе — вважаєш, що по заслузі, що йому краще видно, яка ти. Що коли відкинув тебе — то ти вже сміття. Вважаєш, що він належить тобі, бо прагнеш належати йому. Так не годиться. «Належати» — це погане слово. А найгірше, коли воно стосується до коханої людини. В любові не може бути такого. Чи бачила ти коли-небудь, що роблять хмари, закохані в гору? Кружляють навколо неї, деколи через них і самої гори не видно. Але зійди на неї — що побачиш? Вершину. Хмари ніколи не покривають вершини. Височіє над ними, бо згідні на те. Хмари ніколи не окутають її. Дають горі тримати голову високо, вільно. Ніщо її не прикриває й не сковує. Чуєш мене, Агар? — Гітара примовляв до неї, як до маленької дитини. — Людиною не заволодієш, а чим не володієш, того не втратиш. Гаразд, хай буде так: маєш його, володієш ним. Та чи справді кохаєш того, хто без тебе — ніщо, нуль? Ти б хотіла такого коханця? Такого, що пропадає, гине без тебе, щойно ти за поріг ступиш? Не хотіла б, правда? Ото й він не хоче. Ти віддаєш йому все своє життя. Все. І якщо так низько цінуєш це життя, що жертвуєш ним, то невже хтось інший цінуватиме його вище? Ніхто не складе тобі вищої ціни, ніж ти сама собі.

Гітара змовк. Агар сиділа непорушно, навіть знаку не подавала, що чує його.

«Красуня, — подумав він. — Чорношкіра кралечка. Хто хоче вбити з кохання, той помре з кохання». Гітара дивувався з пихи й зарозумілости ось таких жінок, ладних стелитися під ноги. Усіх їх змалку розпещували. Дорослі потурали їм, вдовольняли кожну забаганку. І виростали ці дівчатка на найубогіших, найзахланніших жінок, що тільки є у світі. А з тієї убогости й захланства поставала захланна любов, що пожирала все навколо себе. Не могли примиритися з тим, що їх не кохають; гадали, що світ перевернеться, коли їх розлюблять. Чому вони вважають себе пупом землі? Чому ставлять свою любов вище за чиюсь іншу? Ось такі вони є. Так люблять своє кохання, що ладні вбити кожного, хто стане їм на дорозі.

Гітара знову глянув на Агар. Гарна. Гарненька чорношкіра дівчинка. І що з неї виховала Пілат? Та невже цієї дитини ніхто нічого так і не навчив?

Гітарі пригадалися його дві сестрички, тепер уже дорослі. Ще змалку давали собі раду. Пригадалося, як їм, дітям, завжди вичитували нотації. Де твій тато? Чи знає твоя мама, що ти тут, на вулиці? Надягни щось на голову, не світи волоссям. Вважай, бо застудишся на смерть. Тобі не душно? Тобі не зимно? Не боїшся промокнути? Не закидай ноги на ногу. Підтягни панчохи. А я гадала, що ти співаєш у церковному хорі. Опорядься, бо білизну видко. Як напоказ. Піди й випрасуй комірець. Не базікай. Причешися. Встань-но й застели ліжко. Постав м’ясо на вогонь. Винеси сміття. Намастися вазеліном.

Ні Пілат, ні Реба й не гадали, що Агар не така, як вони. Не така сильна, як Пілат, і не така простодушна, як Реба. Не могла жити так, як вони. Потребувала того, що потребують чи не всі темношкірі дівчата: мамок, бабусеньок, тітоньок, сестричок, сусідоньків, подружок, учителів недільної школи — всього того, що давало б їй наснагу, якої вимагало саме життя, і кріпило дух.

Ось тобі, Агар, і кохання. Зневажають тебе, покидають...

— Знаєш, Агар, усе, що я любив, пропадало. Тато загинув, коли мені було чотири роки. То була перша і найважча втрата. А тоді прийшла черга на