Тоні Моррісон - Пісня Соломона

маму. По татовій смерті не могла дати раду з нами, чотирма дітиськами. Втекла. Взяла й утекла. Тітка заопікувалася нами, поки приїхала бабуся й стала нас виховувати. Потім їй допомагав дядько Біллі. Вони вже на ладан дишуть. Отож я не дозволяв собі прив’язатися, прирости серцем до якоїсь одної жінки. Боявся цього, бо знав: усе те, що я люблю, гине. Однак таки прив’язався. Раз у житті. Цього одного разу мені вистачило, аж по горло. — Гітара задумався, а тоді повів далі: — Я не хотів її вбивати. Його — так. Але не її.

Гітара усміхнувся, хоч Агар не дивилася на нього, не слухала його. Вдивлялася в нікуди й тоді, коли вивів її з автомашини — в Ребині обійми.

Любити — це одне-єдине, що вони вміли. Робили все, щоб розважити її, щоб заговорила. Вперше в житті Реба забажала щось виграти. І, теж вперше в житті, зазнала невдачі. Нічого не виграла, крім переносного телевізора. Непотрібного, бо в хаті не було електрики. Нічогісінько не вдалося виграти. Ні в лотереї, ні в бінґо, ні в розмаїтих розіграшах, ні в клірингових жеребкуваннях, ні в тоталізаторі. Все надаремно. Це її гнітило. Спантеличена, безталанна Реба волоклася додому, стискаючи в жмені букет квітів, яких нарвала попід огорожами чужих садків. Дарувала їх своїй доні, що сиділа в кріслі біля вікна або ж лежала в ліжку, безперестанку перебираючи пальцями волосся.

Вони варили їй ласощі, пробували різні засоби, аби тільки заговорила. Нічого не допомагало. Пілат стуляла уста, Ребині очі були повні страху. Бабуся з мамою подарували Агар помаду й шоколад, рожевий нейлоновий светр і квітчастий халатик. Реба осягла премудрощі приготування желе — червоного й зеленого. Агар навіть не подивилася на нього.

Одного дня Пілат сіла на внуччине ліжко й показала їй компакт-пудру в золотистій металевій коробочці з рожевою пластиковою накривкою.

— Подивися, дитинко. Бачиш?

Пілат покрутила коробочкою на всі боки й натиснула на важілець. Накривка відскочила, і Агар побачила частину свого лиця в дзеркальці. Взяла компакт-пудру й задивилася на себе.

— Не дивно, — нарешті озвалася вона. — Глянь-но. Не дивно. Не дивно.

— Це тобі, дитинко, — мовила Пілат, зворушена тим, що Агар уже не мовчить. — Гарна річ, правда?

— Не дивно, — сказала Агар. — Не дивно.

— Що не дивно? — спитала Пілат.

— Подивись, як я виглядаю. Жахливо. Не дивно, що він мене не хоче, — Агар говорила спокійно й розважливо, ніби й не було тих страшних перебутих днів. — Мушу встати й дати собі лад, — Агар відкинула ковдру й звелася. — Ох, як я смерджу! Мамо, нагрій мені води. Мені треба викупатися. Вишурувати себе. Чи маємо ще солі для ванни? О Боже, яка моя голова... Подивися! — Агар знову глянула в дзеркальце. — Я схожа на опудало. Де гребінь?

Пілат покликала Ребу, й обидві кинулися шукати гребінь. Знайшли. Агар не змогла розчесати скуйовджене та збите волосся.

— Помий голову, — порадила Реба. — Помий, і ми причешемо тебе, поки мокре волосся.

— Треба шампуню, справжнього шампуню. Не можу митися маминим милом.

— Піду принесу, — Реба злегка тремтіла. — Якого тобі?

— Та якого-небудь. І ще олійки на волосся, Ребо. І... А, вистачить цього. Мамо, ти бачила моє... О Господи. Не дивно. Не дивно.

Пілат витягла з простирала нитку і поклала в рот.

— Зараз нагрію води, — сказала вона.

Повернувшись, Реба помила Агар голову та старанно розчесала волосся.

— Заплети у дві коси, Ребо. Мушу піти до салону краси. Вже сьогодні. Ой, і вдягти щось треба. — Агар стояла біля картонної шафки й перебирала плечики з сукнями. — Тут страшний безлад. Страшнючий. Все пом’яте...

— Вода нагрілася. Де будеш купатися?

— Принеси сюди балію.

— Гадаєш, що тепер пора на купіль? — спитала Реба. — Ти тільки-но встала.

— Тихо будь, Ребо, — наказала Пілат. — Хай дитина дасть собі лад.

— Але ж вона три дні лежала в постелі.

— Тим більше.

— Нема чого вдягти. Саме ганчір’я, — мало не плакала Агар.

— Аби не було лиха, — Реба глянула на Пілат. — Недобре отак зриватися з ліжка та скакати у воду.

— Допоможи мені принести балію замість бурчати.

— Все пом’яте. Що я одягну?

— Вода їй навіть ніг не накриє.

— Коли сісти, то накриє.

— Де моя жовта сукенка? Ця, що застібається спереду?

— Десь тут має бути.

— Знайди мені її та випрасуй. Добре? Ну й розгардіяш тут. Чорт ногу зломить!

Реба знайшла жовту сукенку й випрасувала її. Пілат допомогла Агар викупатися. Чиста й одягнена, Агар сказала:

— Треба купити щось з одягу. Все те, що маю, — ганчір’я.

Мама й бабуся переглянулись.

— Що тобі треба? — спитала Пілат.

— Все, — відповіла Агар.

І дістала все, що хотіла. Купила все, у що тільки може вбратися жінка, з голови до п’ят. За Ребин діамант. Коли Агар забагла приодягтися, в домі було сімдесят п’ять центів. Ще шість доларів заборгували пияки. Тож довелося Ребі піти до ломбарду з камінцем, що важив два карати й коштував дві тисячі доларів. Там вона вторгувала тридцять доларів. Повернулася туди разом із розлюченою Пілат і дістала ще сто сімдесят. Агар увіпхнула двісті доларів та сімдесят п’ять центів у гаманець і подалася до середмістя, безперестанку шепочучи: «Не дивно».

Вона купила пояс з підв’язками, нейлонові панчохи, панталони і дві комбінації — білу й рожеву. Занесла до приміряльної кабінки цілий оберемок спідниць і один костюм. Впустила жовте плаття на підлогу й надягла спідницю. Замок-блискавка не застібався. Агар втягнула живіт, смикнула за язичок, але зубчики замка ніяк не сходилися. На лобі виступили дрібні краплинки поту, Агар пихкала й сопіла. Їй здавалося, що все її життя залежатиме від того, чи зійдуться ці алюмінієві зубчики. На вказівному пальці зламався ніготь, заболіли пучки. З лоба скапував піт, Агар задихалася. Ось-ось була б заридала, якби не продавщиця, що просунула голову між шторки й спитала, всміхнувшись: «Як там у вас?» Та коли побачила спотворене з натуги й переляку обличчя, ця усмішка замерзла.

— Господи! — вигукнула вона, глянувши на бирку, що звисала з пояса. — Це ж п’ятий розмір. Не треба тягти силоміць. Вам підійде дев’ятий чи й одинадцятий. Прошу вас, не тягніть. Зараз подивлюся, чи є спідниці таких розмірів.

Продавщиця почекала, поки клієнтка