Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Характерник обережно випростався та роздивився. Навколо завмер чорний химерний виворіт світу, що він бачив у ніч срібної клямри.

— Я... помер? — спитав Северин.

Слова розбилися об глуху тишу.

Навколо височіли обпалені стовбури мертвих дерев із гострими безлистими гілками. Між стовбурів лежала непроглядна темрява. На закопченому небі жевріло кружальце багряного світила.

Невже сюди потрапляють характерники після смерті? — подумав юнак і зробив обережний крок.

Різкий біль у стегні довів, що він досі живий.

— Живий, — промовив обережно Северин і розсміявся.

Живий! Знову надурив кістляву. Знову йому пощастило! Але якого біса він опинився в Потойбіччі?

Галявина нагадувала ту, звідки він зник, тільки не було вовчої ями. Під ногами лежала тепла розсохла земля, вкрита порохом, подекуди стирчали сірі ламкі стебла, що від подиху розсипалися на пил. Багряне небо завмерло без руху, ліс стояв німий та байдужий.

І що тепер?

Тут не було дороги чи просіки, навіть найменшої стежини не було. Лізти у темряву не хотілося. Щось підказувало, що між тих стовбурів ховається небезпека. А з пораненою ногою він навіть втекти не зможе...

Северин абияк обтерся хутром і почав чекати, сам не знаючи, чого. Скільки минуло часу? Десять хвилин? Тридцять? Година?

Часу не існувало. Вуха від безвуччя закладало і він ходив, аби чути бодай власні кроки та не збожеволіти від могильної мовчанки Потойбіччя.

Радість від порятунку змінилася на розпач. Що тепер робити?

Він вглядався у дерева, плекаючи божевільну надію побачити її — свою мавку, таємну спасительку, яка вивела з хащі лісу та обдарувала цілунком, яка провела до володінь Ґаада...

Але мавки не було. Вона жила далеко-далеко, на іншому березі Дніпра, у лісі біля села Старі Сади.

— Як мені повернутися? — крикнув Северин до дерев, але ті мовчали.

Він кликав Ґаада, маму, тата, вчителя, братів, але чув лише свій голос.

Зрештою характерник ліг на землю, бо поранена нога вимагала відпочинку. Що йому лишається? Хіба що спати. Після сну, можливо, щось зміниться... Або він вигадає щось на свіжу голову.

Заснути він не встиг, бо неподалік заграла флояра. Хтось невідомий награвав веселу мелодію та стрибав по лісі.

— Гей! — Северин підскочив і загукав щосили: — Хто там грає? Ходи-но сюди!

Флояра замовкла. Знову мертва тиша.

— Налякав, — Северин обхопив голову з відчаю. — Чи я божеволію?

Він не був певен, що флояра не причулася йому. Северин так прагнув бодай щось почути... Невже судилося зійти з розуму?

— Ти хто такий? — спитали обережно з-за дерев.

Ні, цей голосок точно не мариться. А якщо мариться, то і чорт з ним.

— Я — Северин, — юнак зробив крок назустріч і зойкнув від болю в стегні. — Северин Чорнововк! Брат Щезник...

— Щезник? — здивувався невидимий голос.

Северин нарешті зрозумів, звідки він лине, та розгледів у темряві між чорних стовбурів пару круглих жовтих оченят без зіниць.

— Саме так!

— Який дивовижний збіг. Я теж щезник, — зрадів незнайомець. — А де твоя флояра?

— У мене немає флояри.

— Щось ти не дуже схожий на щезника, — засумнівалися у лісі.

— Бо це прізвисько... Насправді я людина, — зізнався Северин.

— Людина? О-о-о, — голос наблизився та спитав захоплено: — Справжня? З людського світу?

— Ага, нещодавно звідти.

Жовті оченята кілька разів блимнули.

— Що ти тут робиш, людино?

За розмовою щезник нагадував... дитину. Чи в Потойбіччі бувають діти? Чомусь Чорнововк про це ніколи не задумувався.

— Намагаюся зрозуміти, як повернутися до свого світу, — відповів Северин.

— Ти не знаєш?

— Гадки не маю.

— Як же ти сюди прийшов?

— Складно сказати. З моєю тінню щось трапилося...

І я перенісся сюди.

Щезник захихотів, примруживши жовті оченята.

— Ти смішний.

Северин розвів руками — мовляв, якщо ти так вважаєш, то сперечатися не стану.

— Я знаю, як тобі повернутися, людино-щезник, — раптом оголосив новий знайомець.

— Як? — стрепенувся Северин.

— А що ти мені даси за допомогу?

— Ем... не знаю, — Северин вказав на себе. — Маю тільки залишки вовчого хутра... Бачиш? Голий як сокіл. Нема ні грошей, ані прикрас ...

— Не потрібно прикрас, — зневажливо сказав щезник. — Флояру маю.

— Як же мені тоді віддячити?

— Що це в тебе на лівій нозі? — поцікавилися жовті оченята. — Там дуже червоно.

— То рана, — пояснив Северин. — Багато крові витекло, тому й червоно.

— Кров!

Жовті очиська на мить спалахнули помаранчевими вогниками.

— Людська кров! Мені подобається.

— Ти хочеш, — Северин мить коливався. — Моєї крові?

— Так! — рішуче пискнув щезник.

Це єдиний вихід, подумав Северин.

— І як мені тобі її віддати? Ти ж навіть показуватися не хочеш.

— Заплющ очі та закрий їх руками, — наказав щезник. — Я скуштую твоєї крові, а коли наїмся, то повернуся до лісу, а ти знову зможеш дивитися. Тоді я скажу, як тобі чинити.

Северин зітхнув. Хіба він мав вибір?

— Згода.

Юнак заплющив очі та затулив їх долонями. Лишалося сподіватися, що він не віддав себе добровільно на поталу якомусь хитрому вурдалаку.

Почувся обережний шурхіт. Судячи зі звуків, створіння було невеличке. Голос зовсім близько попередив:

— Якщо ти спробуєш підглядати, я прогризу тобі горлянку, людино-щезник.

— Я не підглядаю.

Хтось наблизився позаду, задихав в ногу, Чорнововк відчув, як маленький шорсткий язик, зовсім як у кота, вилизує шкіру під раною.